сумувати, – сказала Елізабет.
Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо дедалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну водяну стіну.
Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про те, що в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.
– Мені ще не пора йти? – спитав він. – Фрау Лізер напевне скоро заявиться.
– Ну й нехай заявляється, – промурмотіла Елізабет сонним голосом. – Хіба вже так пізно?
– Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.
– А може, саме тому вона повернеться пізніше.
– Може, й так.
– А то й завтра вранці, – додала Елізабет і поклала голову йому на плече.
– А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!
– А ти не дуже гуманний, – пробурмотіла Елізабет.
Гребер дивився на сірі потоки за вікном.
– Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе, – промовив він.
Елізабет не поворухнулась.
– Навіщо тобі зі мною одружуватись? – спитала вона. – Ти ж мене майже не знаєш.
– Я знаю тебе досить давно.
– Де там давно! Кілька днів.
– Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.
– Як це – понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.
– А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.
Елізабет розплющила очі.
– А я про це досі й не думала.
– Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.
– Коли?
– Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, у голову приходять всякі думки.
– Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?
– Ні. Але так інакше думається.
– А тобі більше нічого не спало на думку?
– Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти й кидати гранати.
Вона повернула до нього обличчя.
– Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?
– Удень про такі речі не скажеш.
– Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.
Гребер підвів голову.
– Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.
Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.
– Слова теж інколи багато важать, – сказала згодом. – Особливо в таких справах.
– Я не вмію їх вибирати. Але деякі я
