коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.
– Імпортні?
– Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кільцями.
– Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.
– Він крайсляйтер. Трави він не курить.
– Крайсляйтер?
– Атож. Альфонс Біндинг. Мій найкращий товариш.
– Біндинг ваш товариш?
– Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Ризе із СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Ризе.
Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить у концтаборі, коли Біндинг і Ризе давні друзі Гребера.
– Просто сталося непорозуміння, – мовив Гребер байдуже. – Скоро все буде гаразд. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?
– Так, – переконано підтвердив двірник.
Гребер глянув на свій годинник.
– Мені вже час. А про сигари я не забуду.
Він пішов далі. «Це був непоганий початок із хабаром», – промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Усе це раптом видалося йому хлоп’ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що то воно в усьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата й відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.
Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він проклинав поспішність, з якою зажадав одержати папери. «Захист, – зітхнув він. – Учора вранці я ще чванився, що одруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно обернулось на небезпеку».
– Як ви смієте кепкувати? – закричав якийсь грубий голос.
Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на зріст майор.
– Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви, нахаба?
Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.
– Вибачте, – мовив Гребер. – Я не мав на увазі нічого поганого.
– Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ви не в армії?
Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор, який уже раз нагримав на нього, – увечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.
– Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати! – кричав майор.
– Та не кип’ятіться ви! – сердито сказав Гребер. – І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!
Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:
– Я накажу вас заарештувати!
– Ви не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.
– Та
