моє відчуття безпорадності, попри моє переконання натепер, що нічого не поліпшиться, я не повинен втрачати єдиного, завдяки чому живу: надії – слова, над яким так часто іронізують псевдоінтелектуали, що вважають його синонімом «омани». Слова, яким так часто маніпулюють політики, котрі дають обіцянки, що їх не можуть виконати, і ще більше роздирають серця людей. Це слово часто супроводжує нас уранці, ми завдаємо йому смертельної рани протягом дня, вночі воно помирає, але відроджується зі світанком.
Атож, є прислів’я: «Сила не чує правди».
Але існує також вислів: «Поки живу, зберігаю надію». І я більше вірю цим словам, коли дивлюся на засніжені вершини гір на китайському кордоні.
Як частина може вміщувати в собі все
Ми зібралися в домі художника родом із Сан-Пауло, який живе в Нью-Йорку. Розмовляємо про янголів і про алхімію. У якусь мить намагаюся пояснити іншим гостям алхімічну ідею про те, що кожен із нас містить у собі Всесвіт – і відповідає за нього.
Я змагаюся зі словами, але мені не щастить створити добрий образ. Художник, який слухав мене мовчки, попросив усіх подивитись у вікно його студії.
– Що ви там бачите?
– Вулицю, – відповів хтось.
Художник заклеїв шибку папером, щоб вулицю не стало видно. Потім складаним ножиком він вирізав у папері квадрат.
– А якщо хтось подивиться сюди – що він побачить?
– Ту саму вулицю, – відповів інший гість.
Художник зробив у папері кілька квадратів.
– Отже, якщо кожен отвір у цьому папері показує одну й ту саму вулицю, кожен із нас містить у собі той самий Усесвіт, – сказав він.
І всі присутні заплескали в долоні – так їм сподобався його образ.
Музика, яка лунала в каплиці
На день мого народження Всесвіт нагородив мене подарунком, який я хотів би розділити зі своїми читачами.
Посеред лісу, розташованого поблизу маленького міста Азерекс, на південному сході Франції, стоїть невисокий пагорб, порослий деревами. Посеред літа, коли у Франції померли від спеки п’ять тисяч людей, а температура сягала сорока градусів Цельсія, ми не мали особливої охоти перетинати кукурудзяне поле, цілком знищене спекою. Але я сказав дружині:
– Колись, повертаючись від аеропорту, я вирішив перетнути отой ліс. Дорога тоді здалася мені дуже гарною. Чи не хочеш по ній пройтися?
Кристина побачила білу пляму між деревами й запитала, що то є.
– Невеличка каплиця.
Я сказав, що дорога проходить побіля неї, але того єдиного разу, коли я її проминав, вона була замкнена. Ми звикли спостерігати гори і поля й знаємо, що Бог перебуває повсюди й немає потреби входити до будівлі, спорудженої людськими руками, щоб зустрітися з Ним. Нерідко, під час наших тривалих прогулянок ми мовчки молилися, слухаючи голос природи й розуміючи, що світ невидимий завжди виражає
