іншими, які я намагаюся організувати? Люди більше не зустрічаються. Вони не мають нагод для зустрічей. Коли вони не зустрічаються, суспільство не розвивається.
Дивлячись на мене пильним поглядом, він завершив своє пояснення:
– Зустрічі. Саме це було моєю помилкою в переговорах із вами. Замість надсилати вам електронні листи, я мусив показати вам, що я людина з плоті й крові. Коли я не зміг домогтися відповіді від одного політика, я постукав йому у двері, й він мені сказав: якщо ви хочете чогось домогтися, то спершу мусите показати свої очі. Лише по тому, як ви це зробите, ви зможете досягти добрих результатів. Ми можемо налаштувати найдосконалішу комунікацію, але ніщо, абсолютно ніщо не замінить людського погляду.
Звісно, я прийняв його пропозицію.
P. S. Коли я прилетів до Гааги читати лекцію, то попросив показати мені кілька церков, виставлених на продаж, бо моя дружина, скульптор, завжди прагнула створити культурний центр. Я запитав, скільки коштує та, що вміщала в неділю близько п’ятисот парафіян. Вона коштувала один (ОДИН) євро, хоч витрати на її утримання в належному стані могли досягти захмарних висот.
Чингісхан і його сокіл
Під час недавнього візиту до Казахстану, що в Центральній Азії, я мав можливість супроводжувати мисливців, чиєю зброєю був сокіл. Я не хотів би влаштувати тут дискусію, що саме означає слово «лови», але скажу, що в цьому випадку воно означає один із природних циклів.
Я не мав перекладача й те, що мало бути проблемою, стало благословенням. Не маючи змоги розмовляти з мисливцями, я приділяв більше уваги діям. Я бачив, як наша невеличка компанія зупинилася, чоловік із соколом на руці, відійшов трохи вбік і скинув срібний ковпак із голови птаха. Я не знав, чому він вирішив зупинитися саме тут і не міг запитати про це.
Птах злетів у повітря, зробив кілька кіл у небі, потім упевнено впав донизу поблизу від розмитого дощем рівчака, й більше не ворушився. Ми підійшли ближче й побачили, що він тримає в пазурах лисицю. Така сцена повторилася того ранку кілька разів.
Повернувшись до села, я зустрівся з людьми, які на мене чекали, й запитав у них, як пощастило приручити сокола й навчити його робити те, що я бачив, – зокрема й спокійно сидіти на руці свого володаря (але на моїй руці він так не сидів би; він, безперечно, залишив би на моїй шкірі глибокі подряпини – я зблизька бачив його гострі пазури).
Моє запитання залишилося без відповіді. Ніхто не знав, як саме це відбувалося; мені пояснили, що вміння полювати із соколом переходило від покоління до покоління: батько навчав свого сина, син – свого – і так тривало далі. Але в моїй пам’яті навіки закарбувалися снігові вершини на обрії, силует коня з вершником і сокіл, який злітає з його руки й потім упевнено падає вниз.
Існує легенда, яку розповів мені один із чоловіків, коли ми снідали.
Одного ранку монгольський воєначальник Чингісхан та його царський двір вирушили на лови. Тоді як його супутники були озброєні луками й стрілами, Чингісхан
