таксі, й усе почало мені здаватися дивним. Ми зупинилися у вуличці, куди, либонь, ніколи не проникали сонячні промені, бо її накривав віадук. Перекладачка показала на забігайлівку на другому поверсі будинку, який уже розвалювався.
Ми пішли вгору сходами й увійшли до порожнього бару, в якому була лише Хокі Міллер.
Щоб приховати свій подив, я намагався висловити перебільшене захоплення щодо творчості її колишнього чоловіка. Вона повела мене в кімнату, де створила маленький музей – кілька фотографій, дві або три підписаних акварелі, книжка з дарчим написом і більш нічого. Вона розповіла мені, що познайомилася з ним, коли навчалася в лос-анджелеському університеті, й, щоб заробити собі на хліб, грала на фортепіано в ресторані, співаючи французькі пісні (японською мовою). Міллер приходив туди вечеряти, йому дуже сподобалися її пісні (бо прожив у Парижі більшу частину свого життя), він провів її кілька разів, а потім запропонував одружитися з ним.
Я побачив у барі піаніно, воно наче нагадувало про ті часи, коли вони познайомилися. Хокі розповіла мені надзвичайно цікаві речі про їхнє спільне життя, про проблеми, які виникали через різницю у віці (Міллер мав понад п’ятдесят років, а Хокі ще не виповнилося й двадцять), про час, який вони прожили разом. Вона розповіла мені, що спадкоємці від інших шлюбів привласнили собі все, включно з авторськими правами на книжки – але для неї це мало важило, її спогади не потребували фінансової компенсації.
Я попросив її заграти мелодію, яка привабила увагу Міллера багато років тому. Вона зіграла її зі слізьми на очах і заспівала «Мертве листя» (Les feuilles mortes).
І я, й перекладачка – ми обоє були розчулені. Бар, фортепіано, голос японки відбивалися луною від голих стін, і Хокі було байдуже до слави колишніх дружин Міллера, до потоків грошей, які витікали з його книжок, до світової слави, яку вона могла б здобути тепер.
– Я не хотіла змагатися за спадщину; кохання мені було досить, – сказала вона наостанок, зрозумівши, що ми відчуваємо. Атож, судячи з цілковитої відсутності гіркоти чи розчарування, я зрозумів, що кохання їй було досить.
Важливість погляду
Спочатку Тео Вієрема був лише настирливим клієнтом. Протягом п’ятьох років він із релігійною врочистістю надсилав прохання до мого офісу в Барселоні, запрошуючи мене прочитати лекцію в Гаазі, у Голландії.
Протягом п’ятьох років мій офіс незмінно відповідав йому, що мій розклад уже складено. Насправді він не завжди був складеним; але письменник не завжди вміє добре говорити перед публікою. Крім того все, що я хочу сказати, я пишу у своїх книжках чи публікую на шпальтах газет. Тому я намагаюсь уникати виступів із лекціями або участі в конференціях.
Тео довідався, що я маю намір записати програму для телевізійного каналу в Голландії. Коли я приїхав на зйомки, він чекав мене у вестибюлі готелю. Він відрекомендувався й попросив, щоб я дозволив йому провести мене, сказавши:
– Я не належу до тих людей,
