разом заволали всі звірі. – Цього не може бути! Не може бути такого, аби Аслан віддав нас у рабство до Остраханства.
– Цить, невгамовні! – гримнув Круть. – Хто сказав, що у рабство? Ніякого рабства! Ви матимете зарплатню! І дуже добру зарплатню! А все, що ви заробите, піде у казну! Асланову казну. А він уже витратить ці кошти на благо кожного – яке ж це рабство! – тут Круть поглянув на ватажка остраханців і, здається, навіть підморгнув тому.
Той зробив Крутю уклін та відповів у красномовній остраханській манері:
– О, наймудріший речнику Асланів! Я радий повідомити, що великий тісрок – хай будуть вічними його літа! – однієї думки з вашим володарем щодо необхідності працювати усім: хоч розумним, хоч ні.
– Ось, чули? – сповістив Круть, ніби закликаючи остраханця у свідки. – Про це вже домовлено та узгоджено, і все для вашого ж блага! На ті гроші, що ви заробите, ми зробимо Нарнію країною всім іншим на заздрість: тут розквітнуть помаранчеві гаї та зазеленіють бананові плантації! Ми збудуємо великі міста та поєднаємо їх великими дорогами, а в кожному місті будуть свої школи та офіси, батоги та намордники, залізні клітки, собачі будки, буцегарні та тюрми – геть усе, що має бути у кожному місті!
– Але нічого з того нам не потрібно! – буркнув старий ведмідь. – Нам потрібна воля! Іще ми бажаємо, аби свою волю Аслан висловлював сам, а не передавав через когось іншого!
– От вже ж буркало так буркало, – одразу ж присік подальші суперечки Круть. – Ось чого я терпіти не можу – це коли хтось бурчить і бурчить! А чого тут бурчати, коли з нас двох я один людина, а ти – усього лише дурний товстий ведмідь! От що ти знаєш про волю? Либонь, гадаєш, що воля – це коли кожен робить те, що йому заманеться? А от і ні! То ніяка не воля! А воля – це коли кожен виконує мою волю, второпав?
– Гм, гм, гр-р-р, – загарчав був з роззявленим ротом ведмідь та пошкрябав потилицю, бо нічого він не второпав, тому що, правду кажучи, второпати щось було дуже важко.
– Будь ласочка! – почувся чийсь тоненький голосочок. Усі озирнулися і побачили ягня, таке мале й кучеряве, що всі навіть здивувалися, як воно взагалі наважилося щось мовити.
– Чого тобі? – вищирився на нього Круть. – Кажи вже, тільки стисло, бо в мене обмаль часу!
– Перепрошую, – озвався той, – може, я чогось і не розумію, але що в нас спільного з остраханцями? Ми – діти Асланові, вони – нащадки Таша, ми – віримо в Аслана, вони – у свого бога! Їхній Таш, як самі вони кажуть, має чотири руки та голову стерв’ятника. Аби умилостивити його, вони приносять у жертву людей на його олтарі. Від нас Аслан не вимагає жертв! Сам я аж ніяк не вірю у те, що така істота, як Таш, взагалі існує на світі. Та навіть якби існувала, чи може наш Аслан укладати з нею угоди?
Юрба, що майже зовсім принишкла, знов заворушилася – у Крутя вп’ялися допитливі палаючі очі. Усі зрозуміли, що тільки-но почули найважливіше питання
