його Тіріан, – дай-но мені злізти. – Він зісковзнув зі спини єдинорога та став обличчям до нього. – Діаманте, ми вчинили страшне, – мовив.
– Але ж нас змусили, – заперечив Діамант. – Спро-во-ку-ва-ли!
– Хай там як! Кидатися на когось, не кинувши перед тим виклику, до того ж, здається, на неозброєних – то аж ніяк не звитяга, Діаманте! Ми – не месники, ми – вбивці! Я вкрив себе ганьбою на віки вічні.
Діамант опустив голову. Йому теж було соромно.
– І от іще що: кінь обмовився, буцімто все відбувається за наказом Аслановим. Щось таке казав і щур. Усі одноголосно твердять, що Аслан тут, у Нарнії. А що як це правда?
– Сір, невже ви й справді гадаєте, що Асланові може спасти на думку вдатися до такого безчинства?
– Але ж це не той лев, якого можна приборкати, а коли так, то як зрозуміти, що може спасти йому на думку? Ти як знаєш, Діаманте, а я мушу повернутися. Я покладу свого меча перед остраханцями і попрошу віддати мене на суд Асланів, хай він вирішить ступінь моєї провини і сам покарає мене.
– То ви віддаєте себе не в руки правосуддя, а в руки ката, – розсудив Діамант.
– Прийняти смерть, якщо таким буде його суд, то не ганьба, мій друже. Ганьба відсиджуватися у кущах і тремтіти з остраху, гадаючи: чи прийшов він чи ні, і якщо прийшов – то чи той це Аслан, у якого ми вірили, чи зовсім інший, грізний і лячний. Це наче одного ранку побачити, як зійшло чорне сонце – то воно ще сонце чи вже ні?
– Це наче припасти до води, аби втамувати жагу, а вода… суха. Ось що це таке! Та ваша правда: це кінець усім речам, які ми знали. Навіщо ж мені таке життя? І якщо вже нічого не вдієш – що ж, ходімо здаватися на милість тих, що рубають ліси.
– Немає потреби йти здаватися обом, – відповів король.
– Усі ці роки ми були разом і жоден з нас ніколи не полишав іншого у скруті – невже ви гадаєте, що я покину вас тепер? Якщо не буде вас і якщо Аслан – не Аслан, то краще вже померти разом із вами сьогодні, ніж завтра жалкувати, що ми не померли разом.
Більше нічого вони один одному не сказали, а повернули і пішли назад. В очах у них стояли гіркі сльози.
Коли вони знову повернулися туди, де на них аж ніяк не чекали, остраханці зчинили страшенний ґвалт і, розмахуючи ятаганами та сокирами, кинулися до прибульців. Та король не збирався чинити опір – він простягнув їм меча, тримаючи його лезом до себе, а рукояттю до них, та мовив:
– Я той, хто ще вранці був королем Нарнії. А тепер лише нещасний лицар, який зганьбив свою честь і ввіряє себе на милість Аслана. Відведіть мене до нього!
– Мене теж, я теж здаюся, – коротко додав Діамант.
Чорняві бородані тісним колом оточили їх, обдаючи запахами часнику та цибулі; їхні вирячені очі люто блищали на засмаглих обличчях. Меч у короля одразу ж відібрали, руки скрутили за спиною, а Діаманту на шию накинули зашморг. Остраханець, який, судячи з того, що на голові мав шолом, а не тюрбан, як у інших, був тут за ватажка, одразу ж зірвав із Тіріана золоту тіару
