собі підставочку для ґоґель-моґеля, тому Тіріан навіть не розібрав, яке воно, те вино, на смак. Та миш одразу ж передав келих (а для мишей він був завбільшки з цеберку) донизу, де його знову наповнили вином та передали вгору. Тіріан тільки сьорбнув, як одразу ж осушив і цей келих. Келих знову відправили на землю, наповнили та підняли вгору. На п’ятому чи шостому спрага вже відступила, бо, як відомо, якщо бажаєш втамувати спрагу, то краще пити маленькими ковточками, аніж допастися до води й пити, доки не луснеш.
– А тепер би сиру скуштували, – запропонував той миш, що стояв нагорі. – Та дуже не налягайте, бо знову спрага нападе!
Після сиру короля нагодували вівсяними балабушками з маслом, а потім дали ще вина запити.
– Гей, хто там унизу? Передайте-но мені цеберку води, – коли з вечерею було покінчено, мовив перший миш. – Короля треба умити – у нього все обличчя в кривавій юшці!
За мить Тіріан відчув, як обличчя торкнулося щось м’яке та вологе, схоже на губку, що їм миш відтирав закипілу кров, і одразу почувся краще, ніби набрався свіжих сил.
– Мої маленькі друзі, – мовив він, – як мені віддячити вам за все, що ви зробили для мене?
– О, ні-ні, даруйте! – відповіли тоненькі голоси. – Це ми мусили віддячити вам за те, що ви наш король! А іншого нам і не треба! Ми завжди були й залишимося підданими вашої величності! Якби супроти вас вийшла лише та мавпа зі своїми остраханцями, то їм довелося б спочатку пошматувати нас, перш ніж ми дозволили б їм хоча б торкнутися вашої величності, не кажучи вже про те, аби зв’язати вас, як останнього злочинця! Адже нас голими руками не візьмеш, та й шаблюкою замахаєшся! Та як ми можемо йти проти волі Аслана?
– А чому ви вирішили, що те, що коїться, коїться з його волі? Ви що ж, бачили його?
– О, саме так, сір, саме так! – відповів за всіх кролик. – Саме вчора вночі він виходив із того хліва, що на пагорбі, – його всі бачили!
– А який він на вигляд? – спитав король.
– Саме такий, яким має бути лев: дуже великий і дуже й дуже грізний! – відповів найменший миш.
– То ви вирішили, що саме Аслан і наказав рубати ліси та знищувати дріад, а вас віддати в рабство до остраханських копалень?!
– Так, кепські наші справи, чи не так? – похнюпився інший миш. – Може, й справді краще було померти до того, як все почалося, і нічого собі не знати, не бачити й не чути? Та нічого не поробиш: усі все бачать, чують та кажуть, що така вже, мабуть, його воля… Ми й самі бачили й дивувалися: хіба на такого Аслана ми чекали? Але ж ми чекали на нього і мріяли, аби він прийшов… Ось він і прийшов.
– А прийшов він, здається, дуже й дуже розлюченим! – Підхопив перший миш. – Таким, ніби ми скоїли щось таке, що йому вкрай не до вподоби, а що саме – нам і невтямки. Отже, тепер нам непереливки, а за що – хоч би хтось сказав!
– Як на мене, ми й тепер робимо те, що йому не до вподоби, – обережно зауважив кролик.
– А
