щезнути, розчинитися в іншому житті, перш ніж він свідомо чи несвідомо переклав би на неї цей тягар. Хоча, можливо, для неї це не було б тягарем – надто легковажно, несерйозно. Зрештою, що він знав про неї, про її життєві принципи, про саме її життя? – адже трапилося щось таке, що змусило дівчину змінити все, відмовитися од усього. Може, вона була по-справжньому нещасна… А він просто нікчемний, самозациклений егоїст.
Була зима, волога пронизлива зима, він захворів. Запалення легенів, як тоді у Розалії. Як це було б логічно, як природньо. Закінчилося довге, зовсім непогане життя, у якому, власне, все було. Минулий час. Якщо раніше він уживав його з присмаком театральності, то тепер це абсолютно нормально лягло на свідомість, розклавши події і речі на свої місця. У нього все було. Навіть любов.
Захоплений вирок лікарів про невгасимі сили власного могутнього організму він сприйняв як жарт дурного тону. Цьому життю, чорт забирай, просто не було куди далі тривати. Ну що ж, він спробував підійти до цієї проблеми як до головоломки – цілими днями дивився в стелю, вишуковуючи у порожньому лабіринті ниточку, за яку можна було б схопитися.
І знайшов.
Машина.
Хоча сама по собі машина теж нічого не значила.
…Він рвучко перемкнув вимикач – туди-сюди – так жінки намагаються повернути до життя зламаного телевізора. Звичайно ж, нічого не відбулося.
Глупа ніч. Треба лягати спати, а зранку якось спробувати не прокинутися. Тільки ж не вийде, і першою думкою вранці буде: крах, повний крах… А втім, можна зранку перепаяти контакти – все ж відстрочка, безумовно, штучна, але вона віддалить кінець…
Інга, напевне, ще не лягла. Молоді пізно лягають. Можливо, вона зараз приймає ванну – піниться шампунь, течуть шумливі струмені, і вона тихенько наспівує… а із спальні долинає роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?»
І раптом мертва стрілка різко сіпнулася догори, стрибнула на середину шкали і затанцювала там у неймовірно швидкому ритмі, коливаючись між сусідніми поділками.
Він смикнувся, як в електрошоці, але чомусь одразу не встав, він дивився на тремтливу стрілку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсім не має значення, боже мій, зовсім не має… кошмар, мара… Він повільно відвів очі в інший бік, наче позбуваючись гіпнозу, – і стрибнув, ринувся туди, де…
На сходовий майданчик.
І спершу він побачив – чітко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у світлій рукавичці, зверх якої сріблилася на середньому пальці якої тоненька каблучка. А вказівний натискав кнопку дзвоника, круглого рубінового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотні кілометрів звідси, – і який був тут, за десять кроків…
Вона ритмічно тиснула на кнопку, відповіді не було – й супилася, зводячи брови на переніссі так само, як і тоді, в буфеті… Де б це зараз не відбувалося, – вона була сама, зовсім сама, пізньої ночі на сходовому майданчику.
Він зробив кілька кроків уперед.
– Перепрошую,
