але все одно торкатися до нього не хотілося. Але хлопець не підводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у світло-бузковому, і ми були останніми людьми, що ще лишалися в салоні.
– Перепрошую, містер, – почала я, і він раптом рвучко повернувся до мене, наче почув постріл. Очі в нього були такі ж зацьковано-відчайдушні, як і в той момент, коли його хотіли викинути з автобуса. Я чомусь відчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пізній вечір і абсолютну абсурдність ситуації, на того, хто був у цьому винен, і ще раз на себе… Знову захотілося написати на склі «ненавиджу».
Я ввічливо сказала:
– Дайте пройти.
Він мовчки дивився на мене впритул декілька секунд – а потім вимовив глухим, ледь чутним голосом:
– Якщо я вийду зараз з автобуса… один… Мене вб’ють.
Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевільна. Я подала йому руку і сказала дуже по-діловому:
– Гаразд, виходимо разом.
Ми відповідальні за тих, кого приручили. Сент-Екзюпері.
А добре діло ніколи не проходить безкарно. Не пам’ятаю, хто.
Виходячи, він подав мені руку – уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розійтися, і ми опинилися на зовсім порожній вулиці, – однак нічого схожого на постріли з-за рогу, звичайно, не відбувалося. Повз нас пролітали авто, їхні відображення ми бачили у довгій скляній вітрині, і хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на її віддзеркалення. Може, він був трохи не в собі. Може, це було небезпечно – отак гуляти з ним нічною вулицею. Зараз мене більше цікавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинків обабіч вулиці живе Марта. Здається, номер був непарний. Хоча, бог його знає. Треба було подивитися в обох – поверх і квартиру я пам’ятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, – його появи у своїй квартирі посеред ночі Марта точно не зрозуміє.
Ми ввійшли у під’їзд, кроки стали лункими. Я зупинилася і обернулася до хлопця.
Він заговорив першим.
– Я навіть не знаю, що… я піддав ваше життя великій небезпеці, як останній… Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорі, Грег…
Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.
– Не варто, – перепинила я його досить різко. – Сподіваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, і…
На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей під’їзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.
Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то п’ять, чи шість, – чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч – друга
