професор міг зацікавитися ким завгодно, але ж звідки йому, асистентові, знати, ким саме?
Хлопець посміхнувся і ввічливо запитав несусвітню дурницю:
– Ви про кого?
Захотілося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зі столу чи роздушити скляний келих в руці…
Він пояснив повільно і докладно, немов диктував заповіт:
– Я запитав, чи не знаєте ви, хто та дівчина, яка щойно сюди заглядала?
Асистент знизав плечима:
– Студентка. Третій курс або четвертий…
Повітря пахло парфумами. Не її.
Він почав з’являтися в університеті щодня. Він дивився, як вона входить у широкі скляні двері, як біжить сходами, як поглядає на великого настінного годинника, спізнюючись на лекцію. Як теревенить з подругами, як сміється, як зачісує довге волосся, як закриває очі, підставляючи обличчя сонцю на лавці біля університету.
Її звали Інга – ім’я для високої блондинки, а вона була тендітна, темноволоса, смаглява – і все одно дуже світла, сяюча. Вона вдягала білі і кремові кольори, очі в неї були світлі і яскраві, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приїхала з далекої провінції десь на півдні, наймала помешкання на трьох з подругами, весело підкорювала столицю, і звичайно ж, вона була закохана.
Його професор бачив лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч із нею. Недостойного. А втім, ніхто не був би вартий її, він сам також, більш за когось він сам, і він це розумів.
Він кілька разів вітався з нею, коли бачив у вестибюлі, і вона відповідала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вітання незнайомому викладачеві. А він здивовано усвідомлював, що навіть цього йому цілком достатньо, щоб кілька днів почувати себе абсолютно щасливим.
Якось він заплатив за неї в університетському буфеті.
Біля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у світлому костюмі, з високою зачіскою, строга і зосереджена. Він підійшов нечутно і тихо став за нею, але не наважився привітатися. Інга стояла впівоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиї в неї завивалися маленькі кучерики, що не вмістилися у зачіску, зовсім світлі, золотисті.
Вона замовила апельсиновий сік і два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пірнула всередину й затрималася там трохи довше, ніж потрібно, а потім виклала на стойку гребінець, калькулятор, дзеркальце…
– Чорт!..
Віддати все, що завгодно, – за те, щоб вона ніколи більше не казала «чорт», ніколи не супила брови, не шукала гроші в маленькій сумочці, ніколи, ніколи…
Він поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозуміле і стрімко рушив геть – втеча, аж ніяк не інакше. Він чув за спиною голоси – продавщиці: «За вас заплатили, візьміть же здачу!» – й Інги: «Ні, зачекайте, я зараз знайду!»
Вона наздогнала його у дверях буфета, її
