погладили відведений за межу перемикач під напівкруглою шкалою з мертвою стрілкою на нулі. Може, все ж таки студент неправильно припаяв контакти. Чи він сам припустився якоїсь технічної помилки… навряд. З тридцяти років він уявляв собі конструкцію машини настільки точно, що міг відтворити її креслення прутиком на піску із зав’язаними очима. Тридцять років… Тоді було достатньо і бажань, і піску, і пруття. Але не було чотирьох двадцятикаратових брильянтів, кілометрів золотого дроту, німецької оптики і швейцарських мікродеталей, ізольованого приміщення, орієнтованого на магнітний полюс, не було ні грошей, ні дозволу університета на експерименти. Просто не було часу. Час розходився тоді по секундах: молодий вчений читав лекції на шістьох потоках, писав статті, вів тему на кафедрі, завідувачем якої став згодом, підробляв репетиторством… І була Розалія, яка не уявляла неділі без опери і літа без морського узбережжя, і ще міг би бути син… Чорт, знову цей минулий час, нереалізований і незворотній… Якби він тоді створив цю машину, тепер вона також належала б минулому. Винайшов, відкрив, прославився… а стрілка лишилася б нерухомою. І це все.
Крах, повний крах. Якщо він помилився в розрахунках, якщо ідея з самого початку була помилковою – безкрила химера, що живилася його кров’ю всі ці роки. І крах – якщо він виявився правим, правим у всьому. Тоді – ще страшніше, ще болісніше. Тому що – до біса самоаналітичні обмани, що змінюють місцями причину і наслідок, – є те, що зараз набагато важливіше за результат усього його наукового життя, адже воно єдине надало змісту життю людському. І якщо навіть це нездатне зворухнути стрілку на шкалі…
Кінець, усьому кінець…
Вересень, рік тому. Університету виповнилося сто років, і на грандіозні святкування запросили всіх, хто коли-небудь там працював, – а він пішов на пенсію лише шість років тому, його ще добре пам’ятали. На кафедрі два молоді лаборанти зіграли туш на геліконі і тарілках, а його наступниця на керівній посаді виголосила врочисту промову, увінчану врученням величезного букета квітів і маленької статуетки Майкла Фарадея. Потім був фуршет, мініатюрні бутерброди з червоною і чорною ікрою лежали у шахматному порядку, з кожного стирчав прапорець із університетською емблемою. Чорт, найменші, найнікчемніші подробиці відбилися в його пам’яті так само незгладимо, як і те, чого насправді не можна було забути…
Він тримав у лівій руці келих із білим вином і виголошував тост за любов, за науку, за любов до науки і науку любові… як це було банально і по-дурному. Він стояв спиною до дверей, він не одразу обернувся, коли вона ввійшла. А вона заглянула лише на хвильку, вона шукала якогось викладача з кафедри. Побачила заставлений стіл, вибачилася і одразу ж пішла геть, він навіть не встиг запросити її увійти. Але він встиг побачити її.
З Розалією, його покійною дружиною, вони колись навчалися в одній академгрупі. Він знав цю дівчину майже три роки, перш ніж на одному заміському студентському збіговиську їхні стосунки вискочили за межі дружніх. За чотири місяці вони – обоє невіруючі
