style="font-size:15px;"> – Як це ти порахувала?
Я присіла перед ним навпочіпки й знову попросила:
– Розкажи!
Роб усміхнувся й похитав головою:
– Я таки справді не дуже добре запам'ятав, Юс. Було класно. Потім я постійно просив батьків полетіти ще раз, а вони купували мені всілякі морські віртуалки. Як наслідок – я геть заплутався, що пам'ятаю про справжнє море, а що – з тих іграшок. І ображався, маленький був… тобто не дуже великий.
– Ти й зараз хочеш полетіти, так? – запитала я майже пошепки.
– Хочу… Тобто, ну тебе, Юсько. Ресурси екодозвілля у світі обмежені, ти ж знаєш. Деякі за все життя так і не бачать виграшу. Якщо на море будуть літати всі, хто забажає, то від нього скоро зовсім нічого не залишиться. Станеться екологічна катастрофа, розумієш?
Тут я пригадала «мільйони трудящих». Геть недоречно пригадала, не варто було відволікатися на дурниці – але ж я страшенно цікава. А Роб знає майже все на світі. Й запитала:
– А що, на Гаугразі теж є море?
– На Гаугразі?!
Робове обличчя змінилося. Так швидко й разюче, що я аж злякалася. Стало злим і ніби замкненим зсередини на замок:
– Хто це тобі сказав?
– Ніхто, – розгубилася я. – У Дальчиній книжці було… тобто в альбомі… «морські купання надовго залишаться у вашій пам'яті»… Брехня, так?
– Яке там море, – крізь зуби мовив Роб. – Вони ж у ньому свої самостріли миють.
– Хто, смертовики?
Роб не відповів. Скочив на ноги – одним пружним стрибком. Відійшов убік, упав горілиць на довгий похилий тренажер, схопився за поруччя й почав швидко-швидко віджиматися на руках. Я нарахувала дванадцять разів. Тоді тренажер піднявся вертикально, звільнюючись від Роба. Мабуть, медична програма засікла щось не те з його серцем чи диханням.
Він лайнувся, зробив крок назад. І, звичайно ж, перечепився об мене.
– Ти ще тут? Ну чого ти постійно плутаєшся під ногами?!..
Я відступилася. Не ображатися!.. От зараз почекаю, поки сльози затечуть назад у очі, і скажу Робові, що я вирішила. Не летіти ні на яке море. Нащо воно мені треба, коли мама з татом не дуже хочуть мене туди брати? До того ж я маленька, все одно нічого не запам'ятаю. Краще коли-небудь потім… коли виросту… коли сама виграю у цю, як її… лото-вибірку.
Нехай летить Роб.
Заплющила очі. Ковтнула. І сказала зовсім не те:
– Робе, чуєш… А ти справді болісно сприйняв моє… ну, коли я народилася?
– Чого?
Він стояв і дивився на мене згори вниз, величезний, аж страшно ставало. І як я могла таке запитати? Роб тепер узагалі не буде зі мною розмовляти, ніколи-ніколи…
Раптом його губи ворухнулися. Розтяглися, наче хтось смикав кутики рота в різні боки, – у широку-широку посмішку.
– Дурненька ти, Юсько… Та я такий гордий ходив. Ні в кого нема сестри, а в мене є. Всім розповідав, як буду тебе захищати. Тільки ж на тебе не нападав ніхто…
Засміявся.
