край аркушика, а нижній спробувала притиснути коліньми. Тато радив читати роздруківки горизонтально, але то виходить зовсім якесь збочення. Якби не вітер…
До того ж у Робових листах часом трапляються секрети від батьків. А отже, я не можу допустити, щоб текст прочитав хтось крім мене. От і йду з папірцем до самого берега моря, а тут вітер, здається, дме ще дужче…
«…Гауграз…»
Ну, де ж воно?!.. «…до Глобального парламенту» Ура, знайшла!..
І в ту ж мить лист, як живий, вирвався мені з рук.
Здається, я зойкнула – перед тим, як кинутися в море з простягнутою уперед рукою, майже як тоді, коли ловила рибку. Здається, мама гукала щось про забруднення екосистеми й про штрафні санкції. А тато – це вже не здається, а точно, – плив попереду, відразу ж обігнавши мене, але теж ніяк не досягаючи папірця, що білів здалеку, наче по воді розіклала крила втомлена птаха чайка. Так дивно: хвилі ж бігли нам назустріч, до берега, – а лист несло все далі й далі в море…
– Юсько, повертайся!!! – долетів розпачливий мамин голос.
Я вже не бачила листа, навіть витягнувши шию понад водою. І повернула до берега.
Тато виліз на берег хвилин за десять і найперше чомусь ухопив до рук свою розтріпану книжку. Тоді сам здивувався й запхав її до вміщувача.
– Потонуло, – коротко мовив він.
Шкода, – мама вкрила його рушником. – Папір може не розпадатися на складові частини десятки років. Якщо на базі дізнаються, як ми по-варварському ставимося до природи… Що в ньому хоч було, Юсику? Як там твій брат? Нам з батьком він ще жодного разу не написав.
Я дивилася на море – воно знову хвилювалося: раз, два, три… Над білими верхівками хвиль то там, то тут зависала птаха чайка.
Буркнула, не озираючись:
– Я не встигла дочитати.
Коли ми прийшли до Базового блоку, я відразу побігла до Центру попросити, щоб мені зробили нову роздруківку. Але виявилося, що видані на руки листи вони видаляють.
Тоді ми повечеряли, погуляли перед сном на узбережжі, а коли повернулися до блоку, батьки чомусь запропонували мені пограти у віртуалку, хоча зазвичай мама жене мене спати. А спати й справді хотілося, очі вже злипалися, і, погравши трішки, я вимкнула персональчик і лягла. І слухала, як мама з татом про щось розмовляють у своїй спальні, і сперечаються, і ніяк не погодяться одне з одним… але слів не було чутно, а вставати й підслухувати навмисне я, звісно ж, не стала.
А вранці мама сказала, що ми летимо геть. Просто зараз, не чекаючи на сніданок.
– Лекторина не чекатиме, – сказала Виховалька.
– А мене не треба чекати. Я не піду.
Повисла на одній руці на перекладині східців. Спробувала перехопити другою рукою, але не втрималася й зістрибнула на підлогу.
– Юсто, – голос Виховальки лунав так, наче вона все розуміла. – Не можна ж так.
Я знизала плечима. Все можна. Якщо Робові, то й мені теж.
– Він
