набрякав синець, плаття було роздерте від коміра і майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мільям вдоволено передихнула. Щоправда, її коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до крові. Але це дрібниці, загоїться… шкода тільки накидки, благенька тканина якої стріпувалася під вітром стрічками-пелюстками…
І раптом почувся сміх. Знущальний, дзвінкий, подвійний.
Сміялися Нузмет і Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись і тримаючись за животи, і один здавався віддзеркаленням другого у гладенькій воді високогірного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тоді перезирнулися й розреготалися з новою силою. Справді, що може бути смішнішим за старших дівчат, які побилися невідомо через що?
Зворотнім боком долоні Мільям витерла подряпану щоку, подивилася. Справді, кров. Відшукала поглядом очі Асхаб і з захватом помітила в них тінь страху. Саме час налетіти знову, безжально, як скельний сапсан накидається на бурого пацюка…
Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разі, йти геть вони, здавається, не збиралися.
– Чого вам? – злісно кинула Мільям.
– Тебе мати гукає, – не без насмішки повідомив Асалан.
– Сурген іде на посвячення зброєю, – додав Нузмет.
– Сурген? – здивовано перепитала вона.
Височезний Сурген – його завжди можна попросити дістати м’яча, що застряг у яблуневому гіллі. До нього так цікаво залізти на плечі, коли в селище приходять актори й натовп оточує їх щільним кільцем. Веселий і добрий, не те що Хас… Але Сурген ще не досяг віку! Мати завжди нагадує про це подругам Адигюль, які так і чіпляються до нього на шию…
– Еге ж. Аби батькові двічі не їздити, – як дорослий, пояснив Асалан.
Мільям кивнула. Так, звичайно… Чоловік повертається додому з війни у трьох випадках: щоб зачати сина, щоб дати синові ім'я і щоб взяти сина з собою. Шлях від кордону неблизький і важкий, і зазвичай якісь дві речі чоловіки поєднують… А Сурген і без того виріс та змужнів набагато раніше строку.
Підтягнула шаровари, обтрусила плаття: доведеться підлатати на плечі, а от що робити з накидкою?.. та ну її. Навряд чи хтось помітить її – не лише накидку, а й саму Мільям, – на велелюдному святкуванні, де зберуться гості з усіх сусідніх селищ. Усього лише другу доньку Азмет-вана, який забирає на посвячення зброєю свого четвертого сина.
Ахсаб уже зметикувала, що бійки більше не буде. Підняла з землі й витріпала накидку, тоді передбачливо відступила на кілька кроків назад і закричала:
– А ще я вмію перетворювати камінці на квіти! І розмовляти з птахами! І очищати джерела! І викликати духів місячної трави! І лікувати кашель! І…
Але Мільям твердо вирішила нічого не чути.
– А що казати? Просиджують штани у своїх скляних укріпленнях, жаб’яче поріддя. І звідтіля запросто розстрілюють всі наші атаки.
– Глобали завжди були боягузами. В мої часи за одну смердючу шкуру доводилося
