style="font-size:15px;"> – Не проходить. Цю тактику вони вже давно розкусили.
– Отже, треба видозмінити. Але суть залишається та сама, адже ти не будеш казати, що вони більше не бояться смерті…
Батько розреготався – так страшно, що Мільям миттю сховала очі. І ледь-ледь відсунулася вбік: тепер у просвіт між чиїмись рухливими спинами їй було добре видно Сургена.
Він тримався дуже прямо, тому й сидячи був на півтори голови вищим за всіх навколо – навіть якщо не зважати на ворону папаху, що гордовито злітала над його бровами, зведеними на переніссі. Такий серйозний і такий гарний: червоний верх папахи виблискує золотими нитками, срібні трубки газирів блищать на чорному сукні бешмета. На поясі таке тонке й вигадливе карбування, що Адигюль, яка вже встигла присунутися мало не на батькове місце – ліворуч від брата, – сховала під накидкою свій, грубий і тьмяний. А як прикрашені причеплені до пояса піхви кинджала, пістоль з довгою цівкою й оздоблена сріблом порохівниця!.. Мати, яка сиділа праворуч Сургена з маленьким Абсаларом на руках, не зводила захопленого погляду зі свого дорослого, гарного, готового до війни четвертого сина.
От лише Сургенові недовго ходити у цьому багатому одязі – на кордоні, розповідала колись Ахсаб, всі воїни перевдягаються в куплений у прикордонних плямистий і потворний… як його… камуфляж.
Втім, Мільям і сама про це знала. Саме в камуфляжі, брудному й зашкарублому від крові, минулого літа привезли додому старшого брата Харсуна, другого сина в родині. Он сидить біля останньої циновки його вдова, що встигла стати матір'ю двох синів. Промине ще рік, і її, можливо, знову хтось візьме заміж. Можливо, навіть Сурген, уже посвячений зброєю… можливо.
– …занадто молодий. І, скажу чесно, він не був у мене найздібнішим учнем, Азмете. Я б на твоєму місці зачекав, поки хлопець досягне віку.
– Ти не уявляєш, що зараз робиться на кордоні, Асуре. Я не можу так часто тут бувати, я командир. І в мене кожна рушниця на обліку.
– Але…
– Сурген – мій син. Він не може не стати добрим воїном.
Батькові слова розлетілися по всьому подвір'ю, чітко пролунаши у тиші. У тиші?.. юні танцівниці склали укривала й присіли рядком біля циновки, а велелюдна юрба, прошурхотівши наостанок тихим відгомоном, наче стихлий вітер у винограднику, замовкла, приготувалася слухати.
І Мільям, захоплено стримуючи дихання, приготувалася також.
Він довго вмощувався посеред подвір'я, крекчучи, щось бурмочучи собі під носа й покрикуючи на хлопчика, який то так, то інакше вкладав для господаря кудлату кошму. Потім старий бідну годину налаштовував струни, низько нахиляючись до них глухуватим вухом. Але всі давно звикли до цього. І були готові чекати скільки завгодно – коли він почне говорити.
Сам Каралар-ван, оповідач, чия слава рознеслася по всьому Гау-Гразу.
– …І знову прийшли чужі воїни, й лилася кров, і горіли села, і плакали жінки. А правителі широких рівнин
