як це вміють сірі ящірки, що мешкають у камінні біля дороги.
Їй це вдалося. Батько – великий, грізний, запилений вітром, із запахом війни в крилах кошлатої бурки, – пройшов крізь натовп, що розступився перед ним, мимохідь торкнувся кожного з синів, але не помітив, навіть не пошукав очима її, Мільям.
Втім, якби вона теж вистрибнула йому назустріч, якби загородила дорогу, – нічого б не змінилося.
Батько зайшов до помешкання.
Всі, хто був на подвір’ї, відразу ж замовкли, навіть стара Захраб. Крізь тишу із темної, закритої для всіх глибини помешкання долинув тихий, болісний стогін. І ще один… і ще…
Мільям боляче закусила губу. О, Мати Могутнього, допоможи!.. Ти ж і сама теж…
Але Вона не почує. З Нею може розмовляти тільки перша донька в родині. Що вона зараз робить там, у помешканні, ця вертихвістка й задавака Адигюль?!!..
І раптом почувся новий звук.
Той самий.
І всі видихнули одним спільним видихом, і заговорили, забалакали, запобивалися, й ніхто нікого не слухав, і від цього суцільного бабського галасу хотілося тікати, заткнувши вуха, – якби не головне, чого ще ніхто не знав і що найміцнішими вузлами тримало всіх на подвір'ї.
Мільям підвелася, пролізла за чиїмось спинами майже до самого пологу помешкання. Брати вже були тут, і Хас сильно і злісно пхнув її ліктем у бік. Мільям нічого не відчула.
Полог підлетів угору. Батько вийшов назовні, й усі замовкли.
– Могутній подарував мені восьмого сина. Ім’я йому – Абсалар.
Притискаючи до себе край бурки, він проминув подвір’я і вийшов на дорогу – туди, де чекав, помахуючи сплутаною гривою, змилений кінь, який щойно пройшов найкоротшим, а отже, найважчим шляхом гірськими стежками від кордону до селища. Батько скочив у сідло, й кінь рушив з місця слухняно й легко, і застукотіли копита, і все швидше й швидше понісся вершник уздовж виноградників…
У нього на грудях заходився плачем новий захисник Гау-Граза.
– Дивися.
Ахсаб склала долоні разом і сховала в маленькій хатинці строкату волохату гусінь. Гусені не сподобалося, вона спробувала виповзти з-під маленьких пальців з обкусаними нігтями, але Ахсаб не пустила, щільніше притиснувши руки до землі. Й зашепотіла, забурмотіла щось: як не намагалася Мільям, вона не могла розібрати жодного слова.
Обличчя Ахсаб стало дивним – наче вона спала з відкритими очима й бачила дуже цікавий, але ні для кого більше не видимий сон. Чотири чорні кіски – тоненькі, не те що в Мільям, – рівно погойдувалися з боку в бік.
Раптом вона тихенько скрикнула й прибрала руки.
На землі, безпомічно помахуючи крильми, сидів великий гарний метелик. Мільям захоплено видихнула. Ахсаб обтрусила з долонь трішки пилку:
– От.
– А літати він вміє?
– Не знаю. Навчиться, мабуть.
Мільям простягнула
