Я тепер не був самотнім. Тієї зими я поринав у мрійливі роздуми, як ніколи доти. Не вмикав телевізор, не впускав до квартири друзів, коли вони приходили, а кожного ранку сам ходив по свіжий хліб. Здатен був би навіть попрацювати, якби на мене чекали іспити, але на той час я вже мав писати дипломну роботу, а щоб її написали за мене, вже декого попросив і за це заплатив. Яна покидала мене тільки у вихідні – їхала на Московський проспект до своїх тітки та дядька. Поки був без неї, пов’язував на шию її простенький зелений шарф та вигадував, як згаяти час. Хлопці вже знали, що Яна живе зі мною, але прикидалися, що нічого не помічають. Ґоґлік удавав із себе розумника, відпускав репліки про те, що мені потрібно порадитися з господинею, перш ніж вийти з хати, й таке інше, але я просто не звертав уваги на його слова. Усе одно ніхто не зрозуміє, що у мене з Яною, а Ґоґлік – менше від будь-кого. Лише Дуда ставився до цього всього з відвертим несхваленням. Було очевидним, що саме він думає про нас із Яною. Якщо поміркувати, його можна зрозуміти: Яна колись належала до його «маленького гарему». Напевно, він знав про неї дещо таке, про що я не здогадувався. І багато. Та пішов він під три чорти, мені було байдуже. Таким щасливим я ще ніколи не почувався. Усе йшло просто чудово, я був паном над панами.
Ми всюди ходили з Яною разом. Обов’язково кудись ішли, незважаючи на те, якою була погода: дощ там чи сніг, чи тріскучий мороз. Саме йшли, тільки пішки. У нас було улюблене місце, де ми проводили багато часу, – ресторанчик «Мінгрельська кухня», що на вулиці Грибоєдова. Бувало, коли сиділи там, Яна запускала руку до моєї кишені й знаходила мою руку. Ми поважно бесідували, як годиться людям дорослим, Яна посміхалася, а я міцніше стискав її руку… Був щасливим. Мені почало насправді подобатися бути домашнім. Яна носила мої светри під своїм стареньким, благеньким пальтом, а коли я купив для неї чудернацькі італійські джинси, ми просто дивилися на них та сміялися.
Якось я зайшов до тата зрання. Батько ще був у ліжку, а на ньому верхи сидів Іраклій: вони так боролися. Я сказав, що мені потрібно п’ять тисяч карбованців. Тато спустив Іраклія на підлогу й сів у ліжку.
– Ти що, в карти програв? – Він був готовий зірватися на крик.
– Мені потрібно купити куртку.
– Куртка в тебе вже є. Надута така, як там її правильно називають?
– Мені треба нову.
– Кудись надумав податися? – Ні, він таки навіжений. Упевнений, що я намагаюся втекти до Інгушетії чи ще кудись світ за очі. Це з того часу, як ще на першому курсі нас із Морчилою затримала міліція на півдорозі до Владикавказа.[5] Із якого дива ті покидьки до нас присікалися, й досі гадки не маю. Ми не робили нічого такого, що їм примарилося.
– Я нікуди не маю наміру їхати, просто хочу купити куртку. Куди б ото мені їхати й навіщо?
– Звідки я знаю? Уся ваша банда – хитрі вилупки. – Він підвівся з ліжка, почухав живіт і гукнув: – Нано!
Вона увійшла до кімнати.
– Куди
Коли герой, який у 1990–1991 рр. пише дипломну роботу, був на першому курсі, місто мало назву Орджонікідзе.
