виклав усе як на сповіді. Коли вмовк, вигляд у неї був дуже стривожений.
– Тенгіз шаленітиме від люті, коли дізнається, – нарешті вимовила вона. Звичайно, Нана мала рацію. Він таки справді оскаженіє. – Розумієш, ви не зможете продовжувати так і надалі. Таке не може тривати вічно…
– Чому ж? Як ти гадаєш, що може стати на заваді?
– Слухай, Ґіо, ти справді добрий хлопець, але Тенгіз нізащо не дозволить тобі взяти шлюб із нею.
Не дозволить узяти шлюб? Ось як. Розумієте? Вони тільки так і бачать те, що між мною і Яною. Ми зобов’язані взяти участь у їхніх безглуздих ритуалах і церемоніях: щоб був номер у готелі, набитий трояндами та гвоздиками; потім – весільний обід для двохсот моїх друзів і шестисот батькових; щоб довга колона автівок спричинила зупинку всього руху в місті; щоб якийсь старенький інвалід підігнав візок із голубами, аби ми їх випустили…
– Я нічого йому не скажу, – запевнила мене Нана. – Нехай іде як іде ще трохи. Але якщо він натрапить на вас, тобі доведеться швиденько щось вигадувати.
Нана витягла із сумочки металевий браслет, обсипаний коштовними камінцями. Схоже, сирійський, а може, й турецький. Поклала його до однієї з кишень нової куртки.
– Ти зовсім не знаєшся на тому, як треба вибирати подарунки дівчатам, – посміхнулася вона й підморгнула. А мені спочатку видалося, що браслет вона для себе купувала.
Яна спала. Я поцілував її та прикрив новою курткою, доки ще не відійшла від сну, а браслет витяг із кишені й закріпив у неї на зап’ястку. Потім, коли Яна прокинулася, сиділи разом у ліжку, багато сміялися. Це я й досі пам’ятаю, добре пам’ятаю, до найменших подробиць. Виразно й чітко пригадую – а втім, іноді мене беруть сумніви, чи справді було саме так, як мені здається тепер; чи направду Яна аж так раділа; чи вмощувалися ми у дощові дні поряд біля вікна та ділилися спогадами про дитинство. Зараз ці тижні видаються мені такими далекими, що деякі події важко буває відтворити у пам’яті. Ах, Яна, Яна… Вона була єдиним, що я по-справжньому цінував. Ніколи не припиняв думати про нас із нею, ні на хвильку. Як на мене, то життя взагалі не могло бути ще кращим. Жодного разу я не замислювався над тим, на які гроші ми існуватимемо далі, що чекає на нас у майбутньому. З Яною було так тепло, світло, немов мене обгорнули пухом. Коли вона засинала, то клала голову мені на плече й пошепки щось розповідала, вже у напівсні. А я лежав із заплющеними очима, жадібно прислухаючись до її шепотіння в темряві ночі.
Того ранку йшов сніг – жалюгідний сурогат снігу, що ми його маємо у Тбілісі: він тільки дещо схожий на сніг доти, доки не впаде на землю, де вмить тане й перетворюється на суцільну багнюку. Ось такий собі сніг. Я прокинувся й побачив, що Яна стоїть біля вікна.
Вона не дала мені часу навіть прокинутися як слід, а відразу швидко промовила у своїй манері зовсім тихо: «Думаю, що я вагітна».
Я розумів, що це – приємна новина, але ніяк не міг уторопати, як поводитись. Відомо ж, що у вагітних жінок бувають дивні забаганки: якщо заманеться серед зими полуниць, то маєш їх десь дістати. Почувався
