залишалося тільки задерти голову і побачити на екранах численних записувальних пристроїв знайоме обличчя. Навкруги голосно клацали електронні апарати. Ефірні перешкоди та скрекіт рацій. І в усьому цьому галасі чулося приглушене ридання.
Жінка на екранчиках незліченної кількості телефонів прикладала до щічок краєчок хустинки – льон та мереживо все було заплямовано сльозами та фарбою для вій. Навіть попри сонячні окуляри на пів-обличчя її неможливо було не впізнати. Останні сумніви розвіяв сліпучий блакитний сапфір між бездоганних грудей. Якщо вірити тому, що читаєш у черзі до каси самообслуговування, – це найкрупніший та найбездоганніший сапфір в історії, його вага майже двісті каратів. Це каміння колись прикрашало шиї давньоєгипетських правительок. Римських імператриць. Російських цариць. Пенні не могла осягнути, що жінка, яка носить таку прикрасу, взагалі може рюмсати.
Раптом усе стало на свої місця: гелікоптер доправив на дах башти якусь мегаславетну людину, а на першому поверсі поспіхом проривалася до будівлі ця невтішна красуня. Старші партнери сьогодні обговорюватимуть свідчення. Йшлося про велетенські відступні через розірвання стосунків.
Хтось із чоловіків у натовпі загорлав:
– Алюет! Алюет! Ви досі його кохаєте?
Якась жінка підхопила:
– Ви б хотіли його повернути?
І весь натовп, здавалося, затамував подих. Повисла тиша, ніби всі чекали одкровення.
Зарюмсана красуня в об’єктивах маленьких камер сотень телефонів, які знімали її з усіх ракурсів, з різних кутів, підняла підборіддя й відповіла:
– Я б не відкидала таку можливість. – Вона проковтнула ком сліз у горлі, дроблячись у сотнях екранів. – Максвелл найкращий з усіх коханців, яких я знала.
І, незважаючи на новий шквал запитань, охоронці почали прокладати шлях до вхідних дверей крізь допитливий натовп. На вулиці вже очікував кортеж із лімузинів. За мить виставу було скінчено.
Центром усього цього метушіння виявилася французька акторка Алюет Д’Амброзія. Вона шість разів отримувала «Золоту пальмову гілку». Чотири рази «Оскар».
Пенні несила було дочекатися, коли вона електронним листом розповість батькам про те, що сталося. Це був ще один із привілеїв роботи в «Бі-Бі-енд-Бі». Навіть попри те, що Пенні лише приносила каву, вона раділа, що поїхала з дому. У Небрасці кінозірок живцем ніколи не побачиш.
Кортеж поїхав. Усі витріщалися вслід, коли хтось по-дружньому покликав Пенні:
– Дівчино з Омахи!
Це її колежанка з контори, Монік, клацала пальцями та махала рукою, щоб привернути до себе увагу. Порівняно з Монік, з її досконалим порцеляновим манікюром, оздобленим сліпучими австрійськими кристалами, з її довгим хвилястим волоссям, прикрашеним бісером і плюмажем, Пенні завжди почувалася сором’язливим, незграбним, сірим горобчиком.
– Ти
