ніж двадцять разів. Двері зачинилися за якийсь сантиметр від орлиного носа юного адвоката, залишивши його потойбіч.
Цей балагур, якого звали Тед, щоразу загравав до Пенні. Він ласкаво кликав її селючкою, а сам Тед був тим, кого її мати називала справжньою здобиччю. Але Пенні підозрювала, що все навпаки. У глибині душі вона відчувала, що хлопець звернув на неї увагу лише задля того, щоб почати залицятися до Монік. Будь-який чоловік здобуде прихильність красуні, якщо буде ластитися до її товстого смердючого собаки.
І річ не в тім, що Пенні смерділа. Або була товстухою.
Та й Монік було байдуже. Дівчина з таким підкреслено сучасним ставленням до життя намагалася вивудити якогось розпорядника таємними фондами або ж щойно розбагатілого російського олігарха. Непримиренна, вона всіх і кожного запевняла, що її єдина мрія – мешкати у власному особняку у Верхньому Іст-Сайді, хрумкати печивом і цілий день байдикувати в ліжку. Театрально зітхнувши з полегшенням, вона промовила:
– Дівчино з Омахи, ти маєш дозволити цьому бідоласі запустити в тебе свого цвіркуна!
Пенні взагалі не тішили його підморгування та марні домагання. Вона розуміла, що є лише потворним собакою. Лише сходинкою нагору.
У кабіні ліфта Монік оцінила робоче вбрання Пенні. Монік повела стегном і погрозила пальцем. На пальцях зі стильним манікюром не залишилося місця для жодної розкішної каблучки. Монік стулила губи, хизуючись багряним блиском для губ, що грав трьома окремими відтінками, і промовила:
– Подружко, мені подобається твоя фігура в стилі ретро! – Вона відкинула оздоблене бісером пасмо волосся. – Мені подобається, що ти взагалі не переймаєшся через свої широкі стегна.
Пенні нерішуче прийняла комплімент. Монік була її колежанкою, а це не те саме, що справжня подруга. Життя тут відрізнялося від того, яке було на Середньому Заході. У Нью-Йорку потрібно пристосовуватися.
У цьому місті виважений кожен жест. Кожна деталь у жіночому вбранні повинна демонструвати статус власниці. Пенні міцно притиснула до себе картонну коробку з теплою кавою, наче плюшевого ведмедя, від якого пахне ваніллю, й раптом засоромилася. Монік скосила очі вбік, різко відхитнулася, ніби розгледівши щось жахливе на лиці Пенні. Судячи з виразу обличчя Монік, там гніздився не менш ніж тарантул.
– У Чайна-тауні… – почала Монік, відступаючи вбік. – Там можуть подбати про це жахливе уросле волосся, яке кущиться у тебе навколо рота. – А потім ніби пошепки, але досить голосно додала: – І недорого, навіть ти зможеш собі дозволити.
Зростаючи на фермі в містечку Шипп, штат Небраска, Пенні надивилася на те, що навіть курки в курнику досить вправно дзьобають одна одну.
Вочевидь, деякі представниці прекрасної статі ніколи не поділятимуть думку, що всі жінки – сестри.
Коли вони дісталися шістдесят четвертого поверху і двері відчинилися, в обох молодих жінок ткнулися носами
