телефон. Пенні могла навіть не дивитися на екран, бо знала, що телефонує слушно роздратована Монік.
Бриллштейн правий. Її не має тут бути. Вона мала б бути у передмісті Омахи. Успішно заміжня за приємним, розважливим членом університетського братства «Сигма Чі». У них було б двійко діточок, а на третього вони б наразі чекали. Така її доля. Вона б мала бути у дитячій слині замість дорогого подвійного еспресо.
Ось вона подивилася на своє відображення в черевику, таке маненьке, як зображення Алюет Д’Амброзії в екранах безлічі мобільних телефонів. Пенні відчула, як на очі навертаються сльози й одна навіть стікає по щоці. Її затопила відраза до самої себе. Вона потайки змахнула сльозу, сподіваючись, що ніхто з присутніх цього не помітить. Опершись руками на килим, вона спробувала підвестися, але суміш кремового, карамельного та шоколадного сиропів міцно приклеїла її до підлоги. Навіть якщо б вона спромоглася підвестися, побоювалася, що через гарячу рідину її блузка стане прозорою.
Незважаючи на безтурботний колір, блакитні очі дивилися на Пенні, наче зосереджене вічко фотокамери, навіть не блимаючи. Вони оцінювали, протоколювали. Його, як і саму Пенні, не можна було назвати надто привабливим, але щелепи були рішуче стиснуті. Від нього віяло впевненістю.
Містер Бриллштейн почав, затинаючись:
– Містер Максвелл, не можу вам висловити, наскільки я засмучений таким зухвалим втручанням. – Він взяв телефон, набрав номер і промовив: – Запевняю, цю дівчину миттєво виведуть із будівлі. – А в трубку він гаркнув: – Охороно! – Судячи з гарячності в його голосі, Пенні загрожувало не просто звільнення. Здавалося, що він планував скинути її з даху.
– Дозвольте допомогти вам підвестися! – запропонував блондин, простягаючи руку.
На пальці засяяла печатка з величезним червоним каменем. Пізніше Пенні дізнається, що це третій за розміром рубін у світі, з тих, що будь-коли видобувалися в Шрі-Ланці. Колись він належав султанам та магараджам, а зараз поспішив їй на поміч. Пальці, що оповили її руку, були на диво холодними. І та сама дивовижна сила підвела її на ноги, а вуста, ці вуста, що цілували кінозірок і спадкоємиць, сказали:
– Тепер, коли ввечері ви вільні… Чи ви б не погодилися зі мною повечеряти?
Продавщиця у крамниці «Бонвіт Теллер» зневажливо дивилася на Пенні.
– Чим я можу вам допомогти? – поцікавилася вона глузливо.
Усі вісім кварталів від метро до крамниці Пенні бігла і ще досі задихалася.
– Сукню, – затинаючись, відповіла вона. І додала більш рішуче: – Вечірнє вбрання.
Продавщиця окинула її поглядом з голови до п’ят, не пропускаючи жодної деталі. Ані жахливу підробку під «Джиммі Чу» – черевики, які вона придбала на розпродажі в Омасі. Ані сумочку на плечі зі зношеним ремінцем та плямами від горіхового пирога. Її дощовий плащ майже від «Берберрі» не міг приховати те, що одежа заплямована холодною кавою та липкими збитими вершками. Кілька мух вабив
