я починав розуміти…
Вона мабуть помітила, що зі мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своєму, і пом’якшала.
– Та нічого, добре, що добром закінчується… Поговоримо ще колись потім, а зараз – повертайся до ліжка, тобі ще потрібно відпочивати.
Я не став заперечувати, й дістався до свого лікарняного ложа з жорсткою панцирною сіткою самотужки, хоч і не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матері, і знову пірнути у щось подібне до того, як кілька хвилин тому.
Саме тоді, втупивши очі у полупану високу лікарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином відчувати чужі почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили інші.
Тоді я ще не до кінця у це вірив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».
Але десь глибоко на дні серця лишалося сподівання, що «це» мине – разом із головним болем і нудотою, що встигнули стати моїми звичними супутниками у лікарняних стінах.
Та сподівання не збулися – «дар» нікуди не подівся і після того, як з лікарні мене випустили. Проте із кожним днем я мав можливість переконуватися все більше, що цей так званий дар більше схожий на прокляття…
Ті кілька днів, поки я добував свою лікарняну відпустку разом з батьками на дачі, «напливи віртуальної реальності», як я для себе назвав нову свою здатність «підключатися» до чужої свідомості, контролювати було не важко: уяснивши відразу, що інформація зчитується мною тільки при тілесному контакті, я просто уникав доторкатися до інших людей – це було не дуже складно.
Та повернення до міста ледве не звело мене з розуму…
У громадському транспорті – автобусі, тролейбусі чи маршрутці ніхто не питається дозволу доторкатися до тебе – та й доторкається не з власної волі. Ледь я встиг сісти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що я – дорослий чоловік – забився у самий куточок перед останнім сидінням і переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усіх намагаючись не закричати. Потік людських емоцій пройшовся по моїй свідомості, як гусеничний трактор по паркету – лишаючи повний хаос. Дорослі, малі, хворі і сильні, задоволені і нещасні – всі вони лишали якийсь слід по собі, який розгортався не відразу, а протягом кількох секунд, наповнюючи голову гудінням, мов від реактивного літака. Потужна лавина відчуттів і картин переплелася у страшенний венігрет: церкви, лікарні, кохання, школи й інститути, бійки і поцілунки, сум і безпробудна сірість – усе це відразу химерним чином перепліталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бідолашну голову – розірватися на тисячі шматків, як у примітивному мультику.
Я вийшов на останній зупинці, старанно обминаючи поодиноких пасажирів, і не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.
Зупинив на вулиці «грача» і тремтячою рукою дістав із гаманця готівку. Тільки б забитися у найтісніший куток і нічого – й нікого! – не бачити.
Пляшка
