Що саме ти зрозумів?
– Що троє на одного – це погано, – прохрипів молодик.
– Зрозумів? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець із усмішкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким і голос задзвенів сталлю:
– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопників на цьому масиві… Я вас з-під землі дістану. Тобі ясно?
– Так, я зрозумів, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз він ладен був цілувати черевики тому, кого ще кілька хвилин тому вважав легкою здобиччю.
– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звідси. І оце забери – він вказав дулом на іншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.
– Бери.
Я не відразу зрозумів, що це вже сказано мені. І, приголомшений не менше від свого нещодавнього нападника, теж покірно підняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобільний та кілька зіжмаканих купюр, підхопив свій пакунок з їжею і рушив за чоловіком, який уже встиг сховати пістолет і, ніби нічого й не сталося, спокійно йшов у напрямку будинків.
– Ти нормально почуваєшся?
– Так. Вони тільки кілька разів ударили. Але якби не ви…
– Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обірвав мене незнайомець. – Але троє… Треба вчити пацанів. А то збиваються в зграї, і думають, що їм усе дозволено.
Тим часом ми дійшли до мого будинку, і я зупинився.
– Дякую. Візьміть, – простягнув я йому «здобич», але той на неї навіть не глянув.
– То тобі моральна компенсація, – осміхнувся він, і у світлі ліхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнішність, русяве волосся, світлі очі. Нестандартною була хіба що довжина волосся, зібраного в акуратний «хвіст».
– Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.
– Нема за що. Могорич колись виставиш, – усміхнувся він уже більш приязно і теж подав руку.
Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумілих картин – біг у темряві, чиєсь хрипке дихання, відблиски десь здалеку через темряву, і чоловічий силует крізь оптичний приціл…
Я раптово струснув із себе цю навалу, внутрішньо сказавши тверде «ні» чужим спогадам, про які я абсолютно нічого не хотів знати, і… Потік припинився так само швидко, як і розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.
– Щасти, – промовив я йому услід, усе ще приголомшений, проте одночасно і гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мій протест передача інформації припинилася!)
Росту!
Решта ночі пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навіть не розбираючи його, і завалився спати, не знявши одягу – підступна втома у буквальному сенсі звалила з ніг.
А коли прокинувся вранці – зрозумів, що мені потрібно взяти «тайм-аут» і просто перевести подих. А далі – буде видно.
Чужий мобільний я викинув відразу – навіть не ризикнув
