здавалося, надто корисним, проте і занадто змінюватися він мене теж не зобов’язував. Перегортавши гору записів і проаналізувавши свою ситуацію, я зрозумів що те, що зі мною відбувається – щось на зразок загостреної форми емпатії, тобто здатності відчувати чужі емоції. Думок читати я не вмів (і на тому спасибі), проте міг дізнатися про переживання людини і її думки під час цих переживань. Більше того – я відразу бачив цільну картину, перебуваючи ніби на місці того, до кого «підключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все інше можна було назвати звичним!) було те, що я відчував не те, що інша людина переживає у цю мить, а її нещодавні сильні емоції. Це підтверджував і випадок з лікарем, що турбувався про нещодавно проведену операцію, і з матір’ю, що була ще під впливом переживань за мене, і про здоров’я та поведінку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала ніч кохання – саме тому я бачив ті образи, які не зразу зміг зрозуміти…
Значить, емпатія. Ну, якщо в усьому шукати позитивні сторони – це вже краще, аніж божевілля. З подивом мені довелося зрозуміти, що таких як я, звихнутих – на світі на так і мало (і мабуть усі сидять в Інтернеті…). Дехто, звичайно, домислював собі щось там, і вигадував здібності, якими насправді і не пахло – аби тільки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернеті перед іншими невдахами… Проте частина тих, що справді мають якісь особливі здібності, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «інакшість». Скоріш за все, тепер мені теж доведеться навчитися із цим жити. Лишається тільки вияснити, як це можна контролювати – адже якщо я буду відчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушці. Або доведеться стати відлюдником і переселитися десь у ліс або за полярне коло – аби ні з ким не зустрічатися…
Спати зовсім не хотілося. Аби якось зібратися з думками, я зробив собі кави і вийшов на балкон. Прохолода літньої ночі потроху повертала мене до тями, а гаряча кава приємним теплом пролилася у порожній шлунок. Тільки тепер я згадав, що майже нічого не їв сьогодні цілий день.
Холодильник нічим допомогти не міг – звідколи батьки проводять літо на дачі, у невеличкому сільському будиночку, що лишився у спадок від бабусі, я на господарстві сам. А особливою господарністю я не відрізняюся – тож харчуюся переважно тим, що принесу з супермаркету.
Від думки про супермаркет неприємний холодок знову пробіг по спині і паніка темним звіром огризнулася зсередини. Та вибору у мене не було – доведеться терпіти або страх, або голод. І того, і другого хотілося якнайменше.
Я поглянув на годинник – за дві хвилини третя ночі. До ранку ще доведеться почекати… Але тут рятівна думка спалахнула яскравою лампочкою – еврика! Зовсім недалеко звідси – великий супермаркет, котрий, здається, працює цілодобово. Це якраз те, що мені зараз необхідно – навряд чи він буде заповненим людьми о такій годині; а от купити собі поїсти я зможу.
Голодний шлунок додав снаги, і ще за кілька хвилин я вже поспішав
