Майже не заглядаю.
– Що, повішали молота і кліщі на гвіздок?
– Молот повішав, а кліщі… Розумієш, до мене зараз більше звертаються не так з реманентом та підковами, а більше з хворими зубами.
– Ого… Що лікуєте?
– Можу й полікувати… Травами… Та коли геть погано, то беру свої ковальські кліщі, раз – і нема зуба.
Юрія мимоволі струсило – і не тільки від холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворі зуби нагнала на Юрія неприємні відчуття.
– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрівський.
Юрко і сам не знав, що зараз відповісти.
– Дасть Бог – побачимо.
– Приїздіть із батьком до нас на свята – ми з Марією будемо раді вас вітати. Ти пам’ятаєш мою Марію?
Юрій відразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дітьми, батьки вже намагалися домовитися між собою про майбутній шлюб: земля до землі, поле до поля…
– Коли я їхав до Львова, вона ще була малою…
– Ого. Виросла. Відколи її мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дівка! Побачиш…
Від самого Львова уздовж дороги тягнувся ліс. Коли ж проїхали Рудки, то він ніби став ще густішим, загрозливо наступав з обох боків на шлях. Подеколи складалося таке враження, ніби от-от дерева вийдуть на дорогу і повністю перекриють шлях подорожнім, оточать їх з усіх боків. Гучний хід коників, вйокання шляхтича, шуркотіння саней голосною луною відбивалося поміж лісових дерев, і його далеко було чути у морозному повітрі.
Земля Самбірська була давня, княжа. Споконвіку тут жили русини: відвойовували від лісу свої лани, сіяли хліб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Дністрі, плели із червоної лози «самбірки» кошики, коші, полукішки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вітчизну. Не один ківш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Дністер вийде з берегів та позатоплює людські хати й урожай. Тільки вперті бойки знов і знов бралися до роботи, відбудовували вкотре своє життя на цій Богом даній землі. І цю землю пан Юрій відчував, дихав нею і ніколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.
У своїй задумі Юрій незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотів підвезти до самої хати, однак Юрій відмовився – далі сам: не смів більше затримувати чоловіка на Святвечір.
– Дякую, пане Михайле, чим можу віддячити?
– Образити мене хочеш, пане Юрку? Нічого від тебе не візьму. Вітай батька, нехай на післязавтра готує сани та добре всипе коням вівса.
– А що буде?
– Як що – до Самбора шляхта їде! – Бандрівський знову вйокнув на коней і вже темною дорогою потрюхикав у бік Городища.
Юрій провів його очима, а тоді рушив дорогою вгору, намагаючись іти швидким кроком: треба було розрухати затерплі ноги, розігнати по них кров. Пройшовши кілька кроків, він побачив рідну церкву
