ще червінка по людях розходиться. Я бачив, як сьогодні вивезли кілька возів із трупами, а заражених уже скільки.
Серб укотре видихнув дим з легенів, поглянув на Юрія, блиснувши своїми темними, як балканська ніч, очима. Тоді витяг з кишені сухаря й віддав Юрію.
– Пані Марія не повинна голодувати. Від червінки тобі нічим не зараджу, а от харчів добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькі. Треба прокрастися й набрати борошна.
– Можна. Тільки це не допоможе, – відповів Кульчицький. – Не зможу їсти, бачачи, що діти голодують. – Він кинув головою у бік сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зі своїх схованок та обережно розглядали попелище. Навіть не вкусивши сухаря, він віддав його одному малюку. – До того ж люди готові здатися туркам. Я відчуваю це.
Михайлович знову пихнув димом:
– Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоїй козацькій голові.
– Крутиться, і то вже кілька днів. Треба прориватися до союзників, дати їм знак із міста, закликати на поміч.
– Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови цих ходаків.
Кульчицький нахмурився:
– Моя, брате, козацька голова нехай поки що стирчить на шиї. Я не збираюся крастися, а перевдягнуся за турка й відкрито піду через табір. Підеш зі мною?
Михайлович поглянув на нього:
– Всі козаки такі божевільні, чи тільки ти один?
– Є на Січі хлопці іще крутіше зварені. Колись тебе відведу туди, сам подивишся. То ти зі мною, чи як?
– А що, піду. Як кажуть козаки: «Два рази не помреш».
– Та ні, брате, слід говорити: «Двічі не вмирати»! Так справжні козаки говорять. А тепер іди та знайди нашого пана Амбросія, нехай заведе нас до Штаргемберга. Я ж піду поки до Марії.
Розділ ІІІ. Серпень 1683 року
– У першу чергу я хочу, аби ви особисто заопікувалися моєю дружиною. Вона при надії, тому за нею потрібен догляд. Прошу, аби ви гарантували її безпеку.
Пан Юрій стояв перед графом Штаргембергом і висував свої умови.
– Якщо треба, то вона буде жити у моєму домі, їй тут буде безпечно і затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький?
– Більше нічого. Що для мене у світі найголовніше – я сказав.
Граф був мужнім старим солдатом. Слово графа було твердішим за камінь, а норов суворішим навіть за його блакитні німецькі очі.
– Похвально. Добре, що є між нами такі люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обіцяю вам, що в будь-якому разі місто про вас ніколи не забуде.
– Для мене буде великою честю прислужитися Відню. А тепер прошу відпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутінки. На зливу. У тих сутінках ми зможемо пробратися в турецький табір, а вже далі, як Господь нам допоможе, дамо собі раду. – Кульчицький мав уже свій план.
– Мусите бути пильними: важливі листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам.
Цього разу відповів серб:
