здогадався, що зараз йому доведеться у капітана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати своє начиння.
– Попий хоч на дорогу! – гукнула йому Марія.
– Нема часу, – відповів він, а тоді затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марія підійшла до нього зі своєю філіжанкою. Жінка ніколи не пила каву гірку та чорну. Вона додавала собі до неї вершки та цукор.
– Так набагато смачніше, – відповіла вона на його німе запитання.
Він був із нею згідний: смак справді набагато приємніший, однак суть кави була в іншому – вона повинна додавати бадьорості, сили, відганяти сон.
– Справжні козаки п’ють тільки чорну каву, – підморгнув Юрій дружині і вийшов з кімнати.
Капітан мешкав у тому самому будинку, тільки вхід був з іншого боку. Жили вони у Леопольдштадті – передмісті Відня, заселеного переважно євреями та вихідцями з Балкан. Мешкало тут і чимало австріяків, як-от пан Амбросій. Ця дільниця була поза мурами міста, і від Відня її відділяв Донаоканал – один із рукавів Дунаю. Так і виходило, що Леопольдштадт лежить ніби на острові, поміж самим Дунаєм та його рукавом.
У світлиці Юрія зустріли схвальними вигуками.
– А от і наш кавовий майстер, – сказав гер Франк. – А ми вже зачекалися.
– Гер капітан так багато розказував про пана, що нам аж цікаво скуштувати того славного напою, – докинув один з гостей.
Усього в світлиці було четверо чоловіків без самого Юрія. Це був капітан, двоє його гостей, яких Юрій ще не знав, та давній товариш – Юрко Михайлович – серб.
– З радістю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й відчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, – відповів Юрій і пішов до кухні.
– Дозволь, гер Кульчицький, піти з тобою та подивитися, як ти чаклуєш над тим напоєм, – зголосився один з гостей.
– Прошу, – погодився Юрій.
У грубі вже горіли дрова, тож Кульчицький просто порозсовував їх по кутах гачком – кава має варитися на малому вогні. Далі він поставив на блят залізний таз із піском усередині, чекав, доки пісок нагріється. За цей час помив руки, засипав дрібно розмелені кавові зерна у турку (він так називав посудину, в якій варив каву), залив холодною кип’яченою водою. Тут було рівно на дві філіжанки – для гостей пана капітана.
Пан Юрій пересовував турку з місця на місце по піску, доки кава поволі не зварилася. Гості із зачудуванням дивилися на всі ті чаклування. Тільки кава підходила до кипіння, почала підійматися своєю піною, як Юрій хвацько підхопив її і розлив у дві філіжанки. Божественний аромат тут же розлігся кімнатою, почав лоскотати ніздрі присутнім.
– О, God, який запах. Готуйте, пане Юрію, і мені чимшвидше філіжаночку, бо не витримаю – помру, – почав благати гер капітан.
Гості сіли просто тут, на кухні, за стіл. Вони із пересторогою спочатку вдихали аромат, вдивлялися, спробували пригубити, однак напій був дуже гарячий.
– Не
