І. Відень, 1683 рік
Двері відчинилися тихо – і він зайшов до кімнати. Марії не було. Юрій зняв із голови свій каптур і повішав його на гвіздку, прибитому до ґреґара. Сів за стіл і підпер голову руками. Навіть трохи зрадів, що зараз немає Марії: хотілося побути на самоті, переварити в собі усе, що сталося.
Сьогодні він ще раз ходив у ратушу, і йому знову дали відмову. Це вже втретє. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволі віддалялася від нього, а він уже не міг за нею бігти, не міг підстрибнути так високо, аби впіймати.
Що ж сталося із бравим шляхтичем? Він був уже не той, що колись, ніби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старість почала підкрадатися? Ні, справа не в тому. Юрій Кульчицький-Шелестович іще чується при силі та при добрім здоров’ї. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, ніби хитра мачуха, заохочує тебе до праці, до звершень, радіє із твоїх успіхів. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же відвернеться від тебе. Це не мати, що захистить, пожаліє. Зла мачуха лише буде лаяти й сміятися, як сьогодні лаяли й сміялися в ратуші. Корч би їх злапав: його навіть не допустили до бургомістра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Відні, ти – ніхто. Через їхню чергову відмову журба чорною гадюкою закрутилася біля серця Юрія, навіть яскраві весняні барви враз зблякли.
Удома, в рідних Кульчицях, не був уже з тисячу літ. Тільки мама сниться. А ще недавно батько прийшов уві сні: немов розповідає йому, малому, історію про їхнього пра-пра-якогось там діда, що застрелив степовика на куполі церкви. Дивно…
За роки свого бурлакування Юрій Кульчицький об’їздив чи не всю величезну Османську імперію, а також пів-Європи. Ким він тільки не був: і купцем, і перекладачем, і кур’єром, і моряком, і солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпівся, різного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?
Юрій намагався пригадати собі рідну домівку, село, церкву, але з кожним роком на чужині йому вдавалося це дедалі важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе.
Кульчицький крутнув головою, аби відігнати від себе важкі думи, однак вони все лізли й лізли, ніби тяжкі снігові хмари.
– Усе лишу, а до хати мушу навідатися. Візьму Марію-Уршулю і махну, – вголос пообіцяв сам собі.
Ніби почувши, що чоловік думає про неї, Марія зайшла у кімнату.
– Ти вже вдома, милий мій?
– Вдома, – сухо відповів Юрій.
Вірна дружина відразу зрозуміла, що його вкотре спіткала невдача у ратуші, тому не розпитувала більше нічого. Юрій був голодний: пішов з хати іще з самого ранку, а надворі була вже обідня пора. Доки він сидів отак за столом і думав свою тяжку думу, Марія зготувала йому стиранку – улюблену українську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала її з молоком та свіжоспеченим хлібом.
Юрій мовчки поїв, і йому трохи відлягло від серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рідну хату, маму.
– Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць, – раптом сказав Юрій.
Рід її також походив
