Мовив:
– Ця армія не така вже й сильна. Ми, козаки, не раз били турків – і ви знаєте про це, панове. Їхня велич – це їхня сила і слабкість одночасно. Коли турків бити не в лоб, а з флангів, з тилу, атакувати блискавично, то паніка пошириться у тому велетенському тілі і жоден полководець не зможе навести у такій армії лад. А військо без ладу – це не армія, а стадо баранів. Я чув, що із союзними військами ідуть мої земляки – козаки з України. Ось побачите, як скоро турки почнуть тікати звідси! Нам головне – протриматися ще кілька днів, тиждень.
Ці слова збадьорили присутніх ополченців. Вони загукали, засміялися, дехто дружньо плескав Кульчицького по плечах.
– Як добре, що між нами є козак. Тепер ми точно не пропадемо!
Відразу після молитви турки почали обстріл. Ядра їхні зі страшним стогоном врізалися в мур, трощили його, перелітали всередину і тут страшно розривалися. Віденці відповіли пострілами зі своїх гармат. Бомбардування тривало десь годину, а тоді корпус яничарів пішов на штурм. Турки несли із собою драбини та снопи очерету, аби закидати ним фортифікаційні рови. Оборонці зустріли їх картеччю та мушкетною стрільбою. Турки густо падали, гарматні ядра робили у їхніх лавах величезні борозни, однак на місце загиблих ставали все нові й нові яничари – і та безмежна лава невпинно просувалася до валу.
Від порохового диму, вибухів усе навкруги стало у чорному тумані. Гуркіт був такий, що не було чути ні криків командирів, ні навіть власних думок. Турецькі ядра розривалися на самому мурі недалеко від Юрія, забираючи життя відважних оборонців. Ще й незносна спека душила за горло.
Коли турки підійшли до рова й швидко закидали його снопами, обстріл припинився. Яничари приставили драбини й пішли на штурм. Рушниця та пістолі Юрія нагрілися від безперервної стрільби, та Кульчицький посилав туркам порції свинцю одну за одною. Він не відчував утоми та спраги, повністю зосередившись на веденні бою. Інші ополченці дивилися на нього й собі билися сміливо та вміло.
А тим часом турки видерлися на мури – зав’язався бій. Яничари в січу йшли справді мов на свято своєї душі і вмирали так легко, що аж страх наганяли на віденців. Замість загиблих нові яничари лізли на мур, немов ворожі кулі для них – просто мухи.
Австрійці спихали яничарів із валу назад у рів, закидали їх гранатами та камінням, лили зверху окріп та смолу. Рів був уже повністю завалений турецькими трупами, а вони все лізли й лізли.
Юрій застрелив із пістоля одного турка, що закріпився на мурі. Михайлович допоміг йому – і вони удвох великим рогачем зсунули важку турецьку драбину, так що вона з гуркотом упала вниз. Тут же над головою просвистіли кулі. Товариші пригнулися, швидко стали набивати рушниці та пістолі.
– Ми так довго не витримаємо, – сапаючи сказав Михайлович. – Вони пруть і пруть, ніби заворожені.
– Терпи, козаче: їм скоро набридне, не такі вони й страшні.
Рушниці були набиті. Товариші стали на повний зріст і пальнули просто в груди черговим туркам, що показалися
