із подивом дивилися на двох «козаків», не розуміючи, чи вони справді лаються, чи так собі жартують. Ці ад’ютанти провели їх аж до брами при Шоттентораж.
– Ну, з Богом, – два Юрії перехрестилися й пішли крізь ледь прочинену браму в чорну ніч. Їх іще провели поглядом, аж доки дві постаті не зникли в темряві. Тоді ад’ютанти веліли вартовим зачинити браму щільно, особисто перевірили всі засови…
Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний місяць, як не намагався вирватися з-під пухової ковдри хмар, не міг ніяк. Зірки також погасли.
Двоє розвідників принишкли і почали розглядатися. Потрібен був якийсь час, аби очі звикли до такої густої темряви.
– Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповідку. – Тепер я правильно сказав?
– Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгігель. Біля нього постійно крутиться турецька сторожа. Треба її тихо оминути і пролізти до Верінгерштрасе. Там уже турецький табір, – сказав Кульчицький. – По нічному таборі блукати небезпечно: турки можуть щось запідозрити. Дочекаємося там світанку й підемо тоді далі.
– Добре. Іди, пане Юрію, вперед, а я – за тобою.
Раптом десь удалині почало гуркотіти в небі, ніби стрельнула якась небесна гармата. Два відчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самої землі, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темінь їм служила добру службу.
Тим часом блискавки стріляли все ближче, грім гуркотів усе загрозливіше. Двом друзям доводилося все частіше прихилятися до землі, аби туруцькі вартові не побачили їх при світлі, що розкидувала навсібіч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землі й полізли, ніби два вужі.
Здійнявся вітер. Дмухав сильно, ніби хотів збити з ніг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсікла небо, загриміло, ринув дощ. Він лив так рясно, що грубі краплі заливали очі, вода ніби стіною стояла перед подорожніми. Витоптані за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогні враз згасли в турецькому таборі.
Кульчицький був упевнений, що вартові турки поховалися від такої страшної зливи. Юрій тільки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кілька кроків перед собою уже нічого не було видно. Вони повзли, повзли і повзли, пригнувшись до землі та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрієвого плеча.
– Стій, пане козаче, здається, ми вже в таборі. Поглянь: це ж вершки наметів стоять зовсім поруч.
Кульчицький примружив очі, напружив зір, як тільки міг.
– Справді, ми вже у таборі. Треба знайти якесь захисне місце і сховатися від бурі.
Михайлович побачив віз. Вони полізли туди, заховалися під тим возом і принишкли.
Село Кульчиці, Галичина, Україна. Рік 1658-й
Це було більше як двадцять літ до того. Тоді Юрій був іще молодим
