Шумило та Васькович підіймали важкі дерев’яні колоди й кидали з валу просто нападникам на голови – і ті летіли із драбин у рів. Костик та Губ’як, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачі і почали скидати драбини геть.
Татари лізли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кілька з них таки видерлися на вал і намагалися перелізти палісад. Їх зустріли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рів. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клімович, Смуж, Чіп, а правіше – Кіт, Бучак та Гречинич. Ще далі бився Попіль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко.
Багатьох у тій атаці втратили нападники вбитими, а ще більше було поранених. Оборонці також не дорахувалися кількох своїх. Отаман оглянувся – жінки й діти вже встигли втекти підземним ходом, забираючи із собою церковні ікони та коругви. Останнім ішов панотець.
– Богу дякувати, – мовив сам до себе шляхтич і перехрестився.
Татари відійшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу.
– Це наша можливість: треба рятуватися, – сказав отаман. – Нової атаки не витримаємо: бусурмани рознесуть браму.
– А як же церква?
– Відбудуємо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости.
Так швидко порадилися шляхтичі й пішли до підземного ходу.
Коли татари рознесли колодою браму і вдерлися досередини – не було вже нікого. Вони дивилися навкруги, не можучи нічого зрозуміти.
– Ці гяури із шайтаном знаються! – гаркнув татарський мурза.
– Вони обдурили нас! – крикнув котрийсь із беїв.
– Де наш ясир? Не могли ж вони полетіти, як птахи, чи, як миші, поховатися в землю!
– Втекли підземним ходом. Вони вже далеко, – сказав один старий татарин.
– Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли більше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, – мурза підвів голову, розглядаючи церковну баню. – Схоже, хрест там посрібнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилізь, скинь той хрест додолу.
Один із татар закинув аркан і поліз на купол. Видершись на самий верх, він почав розхитувати хрест, аби завалити його.
Тим часом за цим дійством спостерігав один із кульчицьких господарів – це був старий Шелестович, твій, синку, пра-пра-якийсь там дідо. Він ледве встиг заховатися від татар на горищі своєї хати, коли ті раптово налетіли. На щастя, вітер поніс пожежу в інший бік – і хата нашого діда не згоріла. Шляхтич принишк там і тільки тепер наважився виглянути.
– Господи, Боже мій! Та що ж то робиться?! Ніхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашій церкві! Господи Боже, скарай їх своєю десницею!
Дідо трохи розсунув снопи соломи на своїй стрісі, намацав лук, стрілу. Легко прицілився і вистрелив. Вітер підхопив стрілу й поніс просто до купола церкви.
Зазвичай із сотні таких далеких пострілів влучає один. Стріла просвистіла в повітрі і просто
