не підводиться рука…»
Ой, не підводиться рука
Узяти пензля і палітру.
Душа у піжмурках блука
І прислухається до вітру.
О вітре, вітре з України,
Що ти там бачиш, розкажи;
Чи не зустрів мою дружину,
Розп’яту сумом на кряжі?
Чи не підгледів на очах
Дорогоцінну ту сльозину,
Що приховала біль і жах,
В розмові тішачи дитину?
«Мені приснилася весна…»
…Мені приснилася весна
З зеленим шумом і піснями,
Земля, вся квітами рясна,
Й Дніпро з розкішними лугами.
Я чув крізь грати солов’я —
І серце він мені стривожив.
І співом хтів одлунить я,
Та голос мій ланцюг зубожив.
А він співав до забуття,
І нашу камеру убогу
Будив до справжнього життя —
На вільну закликав дорогу…
Я раптом кинувсь до вікна,
Побачив – ґрати із безодні,
За ними ніч, зима сумна
Й штики вартівників холодні.
«Куди ти, вітре…»
– Куди ти, вітре,
Летиш так пильно?
Побудь зо мною,
Мене візьми…
– На Україну
Лечу я вільно,
До сонця-ласки
З ції пітьми.
Тому я граю
В могутні сурми,
Бо розірвав я
Льодяний сков,
Бо переміг я
Крижані тюрми,
І ось я вільний,
Я – вітер знов.
Поглянув сумно
Йому я в спину
Й гукнув щосили
Йому услід:
– Як долетиш ти
На Україну,
То передай їй
Палкий привіт.
«Сіро в небі, згасли зорі…»
Сіро в небі, згасли зорі,
Глухо стогнуть чайки в морі,
Хвиля груди підійма.
Промінь боязко прогляне,
І надія-квітка в’яне,
Розпач душу обійма.
І встають палкі питання:
Коли скінчаться страждання,
Повернеться серцю міч?
Розійдуться чорні хмари,
Розіллються сонця чари
І порветься глупа ніч?
Та мовчить природа-мати,
Більше ж ні в кого спитати,
Я самотній, я один.
Лиш навкруг безкрає море:
З кимсь таємно гра-говоре,
Вириваючись з глибин.
Я підслухав тую мову —
Грізну, горду і чудову —
Про невпинну боротьбу.
Про щасливу перемогу,
Чорних сил сумну тривогу,
Божевільство і ганьбу.
Кошмар
«Ха-ха!» – нема кому сказати,
Ані води подати!..
Такий тут милий край.
Це Долі – щедрий пай.
Лежиш добу в нестямі
Чи то в труні, чи в ямі.
Жара, кошмар, одчай…
Аби цитрини в чай!
Ха-ха! Де хина, хина?
Не привезла
