Внизу панував густий морок і тиша. Пабло Симон спустився на кілька приступок і заходився мостити порушену плиту на місце. По тому зійшов до галереї.
Зненацька збоку розчахнулися двері – і на нього впав сніп світла. За мить він опинився в тісному кільці кільканадцяти каптурників зі шпагами в руках.
– Ти сам? – спитав хтось.
– Ви ж бачите. Опустіть шпаги, браття! Мені вдалося одурити людей Лонгіна. Після того, як я запізнався з вами, мене вже не вабить звичайний світ.
Вістря наставлених на нього шпаг навіть не ворухнулись. І знов той самий владний голос:
– Кажи правду! Якщо поблизу є гвардійці, то тебе напевне бачили і простежили за тобою. Раз так, то ми завалимо цю галерею камінням і зіб’ємо їх зі сліду. Зізнавайся!
– Ще раз кажу: ніхто за мною не гнався. Я двадцять годин просидів у криївці, аби тільки не навести їх на слід. От тільки не знаю, як там отець Матео… Братове, я падаю з ніг від утоми! Зласкавтеся!
На ці слова бідолашного юнака вістря шпаг несамохіть опустились, і один з братчиків, мабуть старший, повів його до ближньої келії.
– Маєш нам вибачити, любий юначе, за таку зустріч. Але ж Ісус научав нас ставати в обороні шляхетного від втілень зла. Наше Братство шляхетніше і більш християнське, ніж громади, що сповідують безглузде ідолопоклонство та кровожерний фанатизм. Це пристановище для небагатьох істинних християн, котрі, навіть гнані і винищувані, залишаються добротливими, щиросердими і вільними від ненависті до тих, хто замість того, щоб відчувати Бога через нашого ласкавого Вчителя, роблять це за посередництвом Мойсея, Плотіна, Магомета чи ще там когось. Хоча всі вони обстоювали добро і благочестя… А тепер перепочинь і попоїж. Потім переберешся до своєї келії, і спи собі досхочу. Брат Одинадцятий, повернеться, можливо, завтра.
Примостившись на дерев’яній лаві, Пабло Симон з’їв велику миску супу з хлібом і випив кілька кухлів води. Потім, не роздягаючись, ліг на скромне ложе і провалився в міцний сон.
– Добридень, Пабло Симоне!
Обличчя отця Матео осявала найлагідніша з його усмішок. Русявим волоссям, сірими очима і білою, як облатка, шкірою він скидався на скандинава, дарма що народився на Середземному узбережжі. Він належав до тих надзвичайних людей, які завжди у своїй стихії – і правлячи месу, і кермуючи судном, і на чолі війська. Йому не виповнилось і п’ятдесяти років, але на вигляд був ненабагато старший за Пабло Симона. З висоти свого зросту він випромінював справжній оптимізм.
– Отче Матео! Доброго вам здоров’я! То вам вдалося спекатись отця Педро? І Лонгіна? А братчики теж повернулися?
– Забагато запитань! Утім, попервах і я був такий самий допитливий… Усе гаразд. Отець Педро вважає, що я блукаю горами, а Лонгін, котрий ненавидить мене чи не більше за священика, не має, як і той, доказів проти мене і мусить вичікувати, доки я не зроблю якусь помилку. А тебе ніхто не бачив?
– Ні, я ховавсь аж до ночі. Але отець
