нашого ласкавого отця Педро привів сюди своїх людей.
– Дуже вам вдячні, Лонгіне, але ми не бачили і не чули нічого незвичного, – втрутився в розмову один із братчиків.
– В будь-якому разі, Лонгіне, вам слід пильно оглянути всі закутки. Раптом знайдете якогось безбожника, що тут ховається. Що на це скажете, отче Матео?
– Не заперечую, отче Педро. Якщо так велить ваше серце, прошу!
Озброєні люди розділилися на невеликі гурти і зникли в руїнах. Ще кільканадцять лишилися біля кліриків.
– І про що ви міркуєте на самоті, отче? – глузливо спитав отець Педро.
– Про сумління, – відказав отець Матео. – Хіба ви не вважаєте, що цей внутрішній голос, наш добрий порадник, подібний, згідно із святим Павлом, до Христа, який є в душі кожного і якого слід звільнити?
– Гай-гай, отче Матео! Ви справжній філософ. Але треба менше філософувати і більше вірити. Якщо сумління людини – це щось велике, то сумління цілої Святої Церкви – ще більше. Ми мусимо коритися її приписам, бо вона є уособленням Бога на Землі, а людині не гоже змагатися з Богом.
Матео вимовчав. Звісно, отець Педро не істину обстоював. То було звичайне політикування задля збереження наявного соціального порядку.
Запала мовчанка. Тим часом вояки Інквізиції, набрані з бандитів та горлорізів, сновигали біля замаскованих входів до підземелля. Братчики силкувалися продемонструвати цілковиту незворушність. А Матео непокоївся ще й за Пабло Симона. Щоб приховати своє занепокоєння, він знічев’я закинув:
– І охота вам було бити ноги? У парафії так тепло і затишно…
Клірик сів на колону, досі відсапуючись і тарабанячи пухкими пальцями по череву.
– Якщо відверто, то я волів би сидіти тепер при келихові доброго вина, аніж мерзнути тут просто неба.
– Не слід забувати книгу Ісаї, який казав, що вино може згубити навіть пророка, – дошкульно зауважив наймолодший братчик.
– Є багато речей, яких слід остерігатись більше, ніж пророцтв Ісаї! – роздратовано відказав клірик. – Лонгіне! Візьми дозорців і перекиньте тут усе догори дном, огляньте підземелля, перевірте вежі!
– Буде зроблено, отче Педро!
Парафіяльний нишпорка наструнчився. Нагана збудила в ньому справжній інстинкт мисливського пса.
Матео ще більше занепокоївся, хоча й знав, що у відомих загалові підземеллях братчиків не знайдеш.
Гуркотіння порушуваних каменів і брил лунало у темряві, мов далекі згуки битви.
Нарешті, коли сонце підбилося на десять ступнів над обрієм, з’явився обшарпаний, з подряпаними руками Лонгін.
– Нікого тут немає! Ми обнишпорили підземелля, але й там ані душі. Жодного сліду безбожників. Отче Педро, мої люди стомлені, роздратовані і хочуть їсти й пити. Може, накажете припинити ці марні пошуки?
Два десятки харцизяк за його спиною загули, підтримуючи вимогу свого проводиря.
Отець
