його поглядом Рейчел. – Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.
– Перестань! Ти мелеш казна-що!
– Ми більше не будемо про це говорити.
– Та ні, будемо! – гаркнув він, теж розлютившись. – Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!
– Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!
– Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, – повільно сказав Луїс. – Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.
– Це не має жодного…
– А я кажу, має! – наполягав Луїс. – Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.
– Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», – плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».
Та все ж він спробував.
– Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…
– Та ти коли-небудь припиниш? – закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.
– А щоб тебе… – вилаявся він.
У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.
– Як мило, – сказала Рейчел, теж плачучи. – Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.
Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.
– Дозволь, я спитаю тебе дещо, – попрохав він. – Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію – коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! – чи його переїхала вантажівка?
– Дай мені пройти, – прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). – Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…
– Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.
– Я тебе ненавиджу! – Рейчел схлипнула і кинулася геть.
Потім Луїс пошкодував про сказане, але було вже пізно.
– Рейчел…
Вона грубо його відштовхнула, ще більше заливаючись слізьми.
– Облиш мене! Ти вже накоїв достатньо.
Вона зупинилася
