кімнати в кампусі. Перестеляли ліжка, поновлювали знайомства і, звісно ж, скиглили з приводу занять о восьмій ранку та їжі з їдальні. Рейчел весь день була з ним холодною – якщо не сказати крижаною, – і коли він повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши біля себе Ґейджа. Вони двоє лежатимуть так близько до її краю ліжка, що малий може впасти. А половина Луїса різко збільшиться і виглядатиме як велика порожня пустеля.
Джад повторив:
– Сподіваюся?…
– Вибачте, – сказав Луїс. – Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися?
– Ми виділи, як вони ото йдуть і вертаються, – Джад ніжно взяв дружину за руку. – Правда ж, моя любко?
– Цілими зграйками, – підтвердила Норма Крендал. – Ми любимо дітей.
– Часом «Кладвишче домажніх тварин» – то є їхня перша здибанка віч-на-віч зі смертю, – продовжив Джад. – Ясно, по телевізору їм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправді, – прямо як герої старих вестернів, що крутять по неділях. У тих фільмах вони просто хапаються за пузо чи груди і бемкають на підлогу. А ота місцина на пагорбі виглядає куди реальнішою, ніж усі ті телешоу, разом взяті.
Луїс кивнув: «Розказали б ви це моїй дружині».
– Деяким дітям то взагалі ніц не робить. Інші ж… Скажімо, забирають це з собою, аби потім допетрати, що то за одне, як вони це роблять з більшістю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрідка… Пам’ятаєш малого Голловея, Нормо?
Вона кивнула. Лід тихо дзенькнув у її склянці. Окуляри висіли в неї на грудях, і фари проїжджих машин час від часу вихоплювали з мороку ланцюжок.
– У нього були кошмари, – пояснила вона. – Сни про трупи, які піднімаються з землі, і бозна-що іще. А потім його цуцик помер – з’їв щось отруєне, а що – так ніхто і не розібрав. Так, Джаде?
– Еге ж, щось отруєне, – підтвердив він, киваючи. – Більшість людей так думали. Це було у 1925-му. Біллі Голловею тоді виповнилося десять років. До речі, потім він став сенатором. Балотувався в палату представників, але пролетів. То було якраз перед Корейським конфліктом.
– Вони з друзями організували гавкунові похорон, – додала Норма. – Пес не був породистим, та хлопчина вельми любив його. Пам’ятаю, його батьки були не в захваті від ідеї похорону через погані сни і все таке, та, врешті, все минуло добре. Двоє старших хлопців склепали гроб, так?
Джад кивнув і допив свій чай.
– Дін і Дана Голл. Вони і ще один хлоп, з яким Біллі був нерозлийвода. Не пам’ятаю, як він звався, та він точно був з дітей Боуї. Пам’ятаєш Боуї, які мешкали на Мідл Драйв у старому будинку Брочетів, Нормо?
– Звісно! – вигукнула вона так жваво, неначе це сталося вчора. – То був хтось із Боуї. Чи то Ален, чи то Берт…
– А мо’, й Кендал, – припустив Джад. – Добре пам’ятаю, яка буча здійнялася за право нести труну. Псина була дрібною й місця багато не просила, тому потрібно було лише дві людини. Голлові хлопаки заявили, що саме вони мають нести той гріб,
