іти в школу.
Ґейдж обурено залементував. Усі слова зливалися в одне. Геж, біка, доблє, Еллі-Буськ – його ідею можна було зрозуміти: Еллі повинна залишитися. Загальна освіта може обійтися і без неї.
Знову пролунав голос Рейчел:
– Еллі, перш ніж спускатися, обніми на прощання татка.
Еллі забігла до нього – волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку.
– Я вже прокинувся, доцю, – сказав він. – Давай біжи, а то запізнишся на автобус.
– Добре, татку! – вона підбігла до ліжка, чмокнула Луїса в брудну щоку і кинулася вниз сходами.
Сон почав тьмяніти, втрачати чіткість. Хай йому грець, це було чудово.
– Ну ж бо, Ґейдже, – покликав Луїс. – Іди поцілуй татка.
Ґейдж не звернув на нього жодної уваги. Він біг за Еллі так швидко, як тільки міг.
– Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! – кричав він на всі свої маленькі легені. Луїс зміг побачити тільки силует його міцного дитячого тільця в підгузку.
Рейчел крикнула:
– Луїсе, з тобою все гаразд? Ти прокинувся?
– Тааак! – озвався він, сідаючи в ліжку.
– Кажу ж тобі, він прокинувся, – сказала Еллі. – Я пішла. Бувайте!
Двері хряснули, і Ґейдж обурено заревів.
– Одне яйце чи два? – спитала Рейчел.
Луїс відкинув з ніг ковдру і спустив ноги на ворсинки килима. Він уже збирався відповісти, що не буде яєчню, а з’їсть миску вівсянки і вже бігтиме на… як слова застрягли в горлі.
Його ноги були всі в багні та соснових голках.
Серце заходилося гупати так, що ризикувало вистрибнути з грудей, наче чортик із табакерки. Очі вилізли з орбіт і швидко забігали, зуби міцно прикусили задерев’янілого язика. Луїс різко скинув ковдру. В ногах ліжка все було засипано глицею. Простирадла були абсолютно брудні.
– Луїсе?
Він помітив кілька соснових гілок на своїх колінах і раптом зиркнув на праву руку. На його біцепсі виднілась подряпина, свіжа подряпина там, де уві сні по ньому вдарила суха гілка.
Я зараз закричу. Я це відчуваю.
І він справді міг. Крик котився знизу до горла – нічого, крім великої холодної кулі страху. Реальність розмивалася. Справжньою реальністю були, як він думав, голки, бруд на простирадлах, кривава подряпина на голій руці.
Я зараз закричу, остаточно збожеволію і вже не повинен буду про це думати.
– Луїсе? – знову голос Рейчел. – Луїсе, ти що, заснув?
Він боровся з собою наступні пару секунд; він боровся з собою так само люто, як і в ту мить зростаючого збентеження, коли Паскоу, якого принесли в лазарет, помирав на ковдрі. І Луїс таки переміг. Одна з шальок терезів переважила, і він вирішив, що Рейчел не має цього бачити: його брудних ніг у хвої, скинутих на підлогу ковдр, заляпаних багном простирадл.
– Я вже прокинувся, – радісно відповів він. Язик у роті кривавив через те, що Луїс несподівано його прикусив.
