бік долоні до рота.
Мастертон знову перепитав:
– Луїсе, з тобою справді все гаразд? На тобі лиця нема.
Луїс уже збирався відповісти, як раптом одна з «карамельок» упустила ноші зі свого боку і вибігла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дівчина, яка досі лише схлипувала, тепер почала викрикувати ім’я покійника: «Вік! Вік! Вік!» – голосніше і голосніше.
Бедлам і розлад.
Один з копів спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповідати, що не має повноважень на подібні дії, і Луїс дозволив їй це зробити, обравши своїм девізом слова Моріса Сендака:[51] «Нехай буде дикий шабаш!»
Гниленький смішок знову виник у горлі, і лише дивом Луїсові вдалося не розреготатись.
Паскоу справді сказав «Кладвишче домажніх тварин»? Цей Паскоу справді звертався до нього на ім’я? Усе це були запитання, які виводили його з себе; запитання, які не мали відповіді. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку світу – постійно міняв події, все розладнував, перетворював. Ну звісно, то було щось іще (хіба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований і вражений, Луїс просто хибно інтерпретував почуте. Скоріше за все, Паскоу тільки змучено хапав ротом повітря.
Луїс шукав себе; ту частину себе, завдяки якій він, обійшовши п’ятдесятьох трьох претендентів, таки отримав цю посаду. Досі не прозвучало жодного наказу, ніхто навіть не поворушився; кабінет був повен зайвого люду.
– Стіве, дай дівчині заспокійливе, – сказав він, і від самого вимовляння цих слів йому покращало. Він був наче капітан космічного корабля, який наказав мчати геть від небезпечної комети. Такою кометою, звісно, була та ірраціональна мить, коли Паскоу заговорив. Луїса наймали керувати, і він сумлінно виконуватиме свої обов’язки.
– Джоан, дайте копам ковдру.
– Докторе, ми ще не інвентаризували…
– Просто дайте її їм. Потім огляньте ту «карамельку», – він вказав на дівчину, яка досі тримала свій бік нош. Вона з якимось гіпнотичним зачудуванням вирячилася на тіло Паскоу.
– Агов, «карамелько»! – жорстко мовив Луїс, і погляд її врешті відірвався від трупа.
– Щ-ш-ш-ш…
– Як звуть ту, іншу дівчину?
– К-к-кого?
– Ту, що проблювалася, – навмисно грубо кинув він.
– Дж-ж-ж-жуді… Джуді Делессіо.
– Тебе як звуть?
– Карла, – тепер голос дівчини звучав упевненіше.
– Карло, іди поглянь, як там Джуді. Потім принеси ковдру. Їх цілий стос у комірчині біля оглядового кабінету № 1. Уперед, ворушіться. Давайте будемо схожі на професіоналів.
Вони заметушилися. Невдовзі крики в сусідній кімнаті стихли. Зате знову задзеленчав телефон, який нещодавно змовк. Луїс натиснув на важіль, навіть не піднявши слухавку.
Другий коп кампусу виглядав привітніше, тому Луїс заговорив до нього.
– Кого
Американський дитячий письменник, художник-ілюстратор, продюсер, режисер, актор. Найвідоміша його книга – «Там, де живуть чудовиська» 1963 року. Вважається класикою дитячої літератури.
