жах охопили його. Тіло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крід уперто відмовлявся вірити. Так, скривавлені губи юнака на підлозі рухалися в ритмі вимовлених складів. Тож якщо це і була галюцинація, то не лише слухова, а й візуальна.
– Що ти сказав? – прошепотів Луїс.
Слова, які злетіли з холодних вуст, були вбивчо чіткими, неначе їх вимовив балакучий папуга:
– То не справжнє кладовище, – очі хлопця були незрячими, порожніми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонічна посмішка.
Жах пронизав Луїса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалі зменшується, падає в п’яти і вислизає геть, подалі від цієї мертвої скривавленої і – найгірше! – балакучої голови на підлозі кімнати очікування. Луїс не мав глибоких релігійних переконань, та й схильності до окультизму також не спостерігалося. Тож він був зовсім не готовим до цього… чим би воно не було.
Долаючи непереборне бажання кинутися світ за очі, він змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого.
– Що ти сказав? – удруге запитав Луїс.
Знову осміх. Це вже погано.
– Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, – прошепотів помираючий. – Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.
«Луїс, – гупнуло в голові, і опісля він уже не міг нічого зрозуміти. – О Боже, він назвав мене на ім’я!»
– Хто ти? – запитав Луїс тонким тремтячим голосом. – Хто ти?
– Індіанець приніс мою рибу…
– Звідки ти знаєш моє…
– Слухай уважно…
– Ти…
– Кі-и-и… – протяжно мовив юнак, і Луїсові здалося, що смертю і розпадом війнуло від його дихання, внутрішніх кровотеч і збитого ритму серця.
– Що? – лікаря вже трусило від божевільного напруження.
– Геееее…
Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом він заціпенів: здавалося, кожен його м’яз скам’янів. Його очі на мить втратили свій сліпий вираз і зазирнули в очі Луїсу. Зненацька м’язи потерпілого розслабилися: відбулася дефекація. Кімнату виповнив огидний сморід. Луїс вірив, що хлопець заговорить знову, він мав заговорити. Однак очі пораненого знову набули того відстороненого виразу… і почали скляніти.
Луїс осів, розуміючи краєм свідомості, що весь одяг прилип до тіла. Він стікав потом. Темрява підступала, застячи туманом очі, а світ навколо почало розхитувати в різні боки. Усвідомлюючи, що відбувається, він відвернувся од трупа, поклав голову на коліна і з такою силою притиснув великий і вказівний пальці лівої руки до ясен, що пішла кров.
І вже наступної миті світ почав прояснюватися.
13
Потім кімнату заповнили люди. Здавалося, що всі вони були акторами, які просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свій вихід. Це ще більше дезорієнтувало Луїса, робило все ще нереальнішим. Сильне затьмарення
