що тварюка нажереться і повернеться до труни.
– Непоганий метод, – посміхнувся відьмак. – Злочинність скоротилася?
– Анітрохи.
– До того нового палацу – це куди?
– Проведу тебе особисто. Що там із пропозицією від розумних людей?
– Бургомістре, – сказав Ґеральт. – Навіщо поспішати? Адже й насправді може статися нещасний випадок під час роботи, незалежно від моїх намірів. Тоді розумні люди мають подумати, як уберегти мене від гніву короля і приготувати ті тисячу п’ятсот оренів, про які подейкують.
– Мала бути тисяча.
– Ні, пане Велераде, – сказав відьмак рішуче. – Той, кому ви давали тисячу, втік лише подивившись на стриґу, навіть не торгувався. А це значить, що ризик куди більший, аніж на тисячу. А чи не більший він за півтори – подивимося. Звичайно, я спочатку попрощаюся.
Велерад почухав голову.
– Ґеральте? Тисяча двісті?
– Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу я вам сказати, що інколи відчарувати легше, аніж убити. Кінець кінцем, один із моїх попередників забив би стриґу, якби це було так просто. Чи ви вважаєте, що вони дали себе загризти лиш тому, що боялися короля?
– Добре, брате, – Велерад похмуро кивнув. – Домовилися. От тільки перед королем – анічичирк про можливість нещасного випадку під час роботи. Щиро тобі раджу.
ІІІ
Фольтест був худорлявим, мав гарне – занадто гарне – обличчя. Не було йому ще й сорока, як вирішив відьмак. Сидів король на стільці-карлі,[14] вирізьбленім з чорного дерева, простягнувши ноги у бік каміну, біля якого грілися два пси. Поряд, на скрині, сидів старший кремезний бородань. За королем стояв іще один, багато вдягнений, із бундючним виразом на обличчі. Вельможа.
– Відьмак із Рівії, – сказав король по хвильці тиші, що запала після слів Велерада.
– Так, пане. – Ґеральт схилив голову.
– Від чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Та годі, годі. Це жарт, можеш нічого не говорити. Досвід, як смію припускати, маєш ти неабиякий?
– Так, пане.
– Я б охоче послухав.
Ґеральт уклонився ще нижче.
– Ви ж відаєте, пане, що наш кодекс забороняє говорити про те, що ми робимо.
– Зручний кодекс, мосьпане[15] відьмаче, дуже зручний. Але так, без подробиць: із боровиками ти мав справу?
– Так.
– З вампірами? Із лісовиками?
– Також.
Фольтест завагався.
– Зі стриґами?
Ґеральт підняв голову, зазирнув королю в очі.
– Також.
Фольтест відвів погляд.
– Велераде!
– Слухаю, милостивий пане!
– Ти ознайомив його з подробицями?
– Так, милостивий пане. Він стверджує, що принцесу можна
Карло – різновид стільця без спинки.
Мосьпане – Сапковський дуже чітко розділяє різні форми звернення героїв книги один до одного відповідно до їхнього статусу. «Мосьпане» (у звичному значенні «милостивий пане добродію») використовується при взаємному зверненні представників нешляхетних верств, або при зверненні до них з боку того, хто займає вищу позицію; інколи це звернення може використовуватися як навмисна образа (наприклад, при зверненні до людини шляхетного походження). За необхідності підкреслити професійно-статусні характеристики співрозмовника використовується форма «майстре» (наприклад, на сторінках книжки найчастіше так звертаються до барда й поета Любистка). При зверненні до вищого за себе часто використовується форма «пане» (воно ж з’являється за необхідності створити офіційну дистанцію із тим, з ким розмовляють), а при розмові із особою князівської чи королівської крові – «Ваше Величносте». Звернемо увагу на те, що відьмак досить часто при розмові із вельможними чи важливими особами опускає шанобливу форму звернення, говорячи до них просто за статусом (як то: «бургомістре», «каштеляне» тощо).
