обличчя стає крейдяним, а зіниці розширюються на всю райдужку. Але мікстура дозволяла бачити і в найглибшій темряві, а відьмаку того й треба було.
Остріт швидко опанував себе.
– Вигляд такий маєш, наче ти вже труп, чаклуне, – сказав він. – Напевно, з переляку. Не бійся. Я несу тобі помилування.
Відьмак не відповів.
– Ти не чуєш, що я кажу, рівійський знахаре? Ти врятований. І багатий. – Остріт зважив у руці чималу торбину й жбурнув її Ґеральту під ноги. – Тисяча оренів. Бери, сідай на коня і забирайся звідси!
Рівієць мовчав.
– Не витріщайся на мене! – сказав Остріт голосніше. – І не марнуй мого часу. Я не хочу стояти тут до опівночі. Чи ти не розумієш? Не бажаю, аби ти знімав закляття. Ні, ти не вгадав. Я не разом із Велерадом та Сеґеліном. Я не бажаю, щоб ти її вбивав. Тобі просто треба забратися геть. Усе має лишитися як є.
Відьмак не ворухнувся. Не хотів, щоби вельможа зрозумів, наскільки прискорені зараз його рухи та реакції. Швидко сутеніло, і те було йому на користь, бо навіть напівтемрява була занадто яскравою для його зіниць.
– І чому ж, пане, все повинно залишитися як є? – запитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.
– А це, – Остріт пихато задер підборіддя, – до дідька мало тебе обходить.
– А якщо я вже знаю?
– Цікаво.
– Фольтеста буде легше усунути з трону, якщо стриґа дошкулятиме людям іще сильніше? Якщо королівський безум достобіса остогидне вельможам і простому люду, вірно? Я їхав через Реданію, через Новіград. Чимало подейкують про те, що у Визімі дехто дочекатися не може короля Визіміра як визволителя та істинного монарха. Але мене, пане Остріте, не обходять ані політика, ані наслідування тронів, ані палацові перевороти. Я тут, щоби виконати роботу. Ти ніколи не чув про почуття обов’язку і звичайну чесність? Про професійну етику?
– Зважай, до кого мовиш, волоцюго! – розлючено гарикнув Остріт, поклавши долоню на руків’я меча. – З мене досить, я не звик дискутувати із невідомо ким. Гляньте на нього: етика, кодекси, мораль! Хто б говорив? Розбійник, що тільки-но з’явився, так і повбивав людей? Той, хто уклінно гнувся перед Фольтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, наче найманий рубака? І ти насмілюєшся дерти носа, пахолку? Вдавати Відуна? Мага? Чародія? Геть звідси, поки я тобі плазом по пиці не дав![21]
Відьмак навіть не зрушився, стояв спокійно.
– Це ви йдіть звідси, пане Остріте, – сказав. – Темнішає.
Остріт відступив на крок, вихопив меча.
– Ти сам цього забажав, чаклуне. Я тебе вб’ю. Анітрохи не допоможуть тобі твої штучки. Я маю при собі черепаховий камінь, агат.[22]
Ґеральт посміхнувся. Балачки щодо сили черепахового агату були настільки ж розповсюдженими, наскільки й безпідставними. До того ж відьмак і не думав витрачати сили на закляття, ба, більше, наражати срібний клинок
Погроза побити когось плазом зброї (чи то – негострою, пласкою її частиною, не наражаючи людину на небезпеку) є безумовною образою; так вчиняють із тими, із ким вважають недостойними схрестити зброю (нагадаємо, що довга клинкова зброя вважалася у середньовіччі «білою», чи то шляхетною – і не повинна була застосовуватися до недостойних супротивників).
Черепаховий камінь, агат – згідно із уявленнями середньовічної магії, агат черепахового забарвлення (малюнок на ньому нагадує панцир черепахи) захищає свого власника від магічних дій, нейтралізує магію й обертає її проти самого чаклуна.
