говорив, що після появи стриґи король закликав чимало Відунів.
– Так і було. Але не говоріть: «стриґа», говоріть: «принцеса». Легше уникнете такої помилки при королі… і пов’язаних із тим неприємностей.
– Чи серед Відунів був хтось відомий? Уславлений?
– Були такі й тоді, і пізніше. Не пам’ятаю імен. А ви, пане Остріте?
– Не пам’ятаю, – сказав вельможа. – Але знаю, що дехто втішався славою та визнанням. Балакали про те чимало.
– Вони погоджувалися із тим, що закляття можна зняти?
– Були далекі від згоди, – посміхнувся Сеґелін. – Щодо будь чого. Але думка така звучала. Мала то бути проста справа, яка не потребувала магічних здібностей: як я зрозумів, досить, аби хтось провів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі, біля саркофагу.
– Справді – проста, – пирхнув Велерад.
– Я хотів би почути опис… принцеси.
Велерад схопився зі стільця.
– Принцеса виглядає, наче стриґа! – проревів. – Як найбільш стриґовата стриґа, про яку я чув! Її високість королівська донька, проклятий виродок, має чотири лікті зросту, нагадує барильце пива, має пащеку від вуха до вуха, повну зубів-стилетів, червоні буркала та руді патли! Лаписька із пазурами, неначе у лісового кота, висять до самої землі! Дивно, що ми не почали ще розсилати мініатюри до дружніх дворів! Принцесі, хай її зараза вдушить, вже чотирнадцять, час подумати про сватання за якогось принца!
– Вгамуйся, бургомістре, – зморщився Остріт, поглядаючи у бік дверей. Сеґелін злегка посміхнувся.
– Опис хоча й живописний, проте досить точний, а саме те мосьпане відьмаче і мав на увазі, вірно? Велерад забув додати, що принцеса рухається із неймовірною швидкістю і що вона набагато сильніша, ніж можна подумати, судячи з її росту та статури. А те, що їй чотирнадцять, – це факт. Якщо воно істотно.
– Істотно, – сказав відьмак. – Чи напади на людей відбуваються тільки за повного місяця?
– Так, – відповів Сеґелін. – Якщо вона нападає поза старим палацом. У палаці люди гинуть завжди, незалежно від фази місяця. Але назовні вона виходить тільки під час повні, та й те не кожної.
– Чи був хоча б один випадок нападу вдень?
– Ні. Вдень не було.
– Вона завжди пожирає жертви?
Велерад сплюнув на солому.
– Хай тобі, Ґеральте, зараз же вечеря буде. Тьфу! Пожирає, надкусює, залишає – по-всякому буває, напевно, від настрою залежить. Одному тільки голову відгризла, пару інших – випатрала, а кількох – обгризла добіла, догола, можна сказати. Така вже, мать її!
– Обережно, Велераде, – сикнув Остріт. – Про стриґу бовкай, що захочеш, але Адди не ображай при мені, бо при королі – не посмієш!
– Чи був такий, на кого вона напала, а той вижив? – запитав відьмак, здавалося, не звертаючи уваги на вибух вельможі.
Сеґелін й Остріт перезирнулися.
– Так, –
