ій бухті став на якір красень-фрегат, але пірат не поспішав підніматися на борт. Щось затримувало його сьогодні на березі. Ніч бриніла таємницею і вслухалася у людські думки і слова – це відчувалося всім єством. Ярош давно не почував нічого подібного.
– Про що ти думаєш, Яроше? Пригоди оминають тебе?
Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі.
– Чого тобі? – Ярош повернувся до темної істоти.
– Хочеш знайти скарби, Соколе? – голос шелестів подібно до хвилі. – Незліченні багатства, гори срібла і золота, скрині, що не витримують ваги коштовного каміння…
– Скарби! – очі Яроша жадібно спалахнули, але одразу згасли. – Де вони? Де скарби?
– Дивись, – бліда рука постаті вказувала на море.
Хоча місяць уже заховався, та світіння води посилилося, наче загусло, утворюючи візерунчасті лінії. На дні, при самому березі, мальована зеленим світлом, лежала карта. Крізь мерехтіння хвиль малюнок здавався примарним, звабливим…
Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Істота дзвінко і холодно розсміялась.
Лінії спалахнули і вицвіли, а хвиля із зеленкуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош підняв карту, з якої зникало примарне сяєво. Зникало, забираючи з собою малюнок. За кілька митей пірат уже тримав чистий клапоть тканини.
– Карта щезла, – здивувався Ярош, хоча й чекав чогось подібного, і пильно придивився до постаті.
– То ти жадаєш знайти скарби? – перепитала вона вже без насмішки.
– А хіба є пірати, які не жадають знайти скарби? – засміявся капітан піратського корабля. Закутана в темряву істота пішла геть від води. – Зачекай! Куди ти? А карта?..
Істота озирнулася, з-під одягу пробивалося зеленаве світіння.
– Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, у чиїх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островів.
– У мене є команда! – розсердився капітан.
– Є, але не така. Шукай людей, у чиїх очах плескотить море.
Постать зникла, мов здута гіркуватим вітром.
Ярош Сокіл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його сірі очі сяяли: вітер пригод незабаром змінить напрям, наповнюючи чорні вітрила.
Лише де знайти тих, у чиїх очах плескотить море?..
Розділ 1
Тихе приморське містечко
«Де ж мені знайти таких людей? – думав Ярош, прямуючи пляжем до приморського містечка. – Не кожному судилося побачити небокрай з палуби піратського корабля».
Біля великого каменя сидів юнак, захоплено щось малював на піску. Малював так пристрасно, що з його пальців ніби сипалися жарини.
Невже пощастило?..
Ярош присів біля юнака.
– Привіт, хлопче. Ти тут сам. Чому?
– А ти? Ти теж сам. Нащо ти тут? Хто покликав тебе в Елігер? – відлунилося майже такими самими запитаннями.
Пісок прорізали вири й коловороти, хвилі і бистрини, що малювалися так вправно, неначе справжні. Важко було не задивитися, як народжується буря.
– Я тут тому, що я піратський капітан. Мені немає потреби слухати голоси людей. Морю відомо незміримо більше…
Юнак здійняв погляд, та не відповів. Очі його були порожні. Все ще дивлячись на пірата, він знову потягнувся до землі, роблячи собі новий аркуш. Для нових коловоротів, для нового буревію…
Ярош підвівся, струшуючи з долонь налиплий пісок. Пляжем йшли двоє. Звичайні, та, ніби ледь помітним серпанком, овіяні красою, яку дарують тільки щастя і спокій, а ще свобода, яка не знала неволі.
Подружжя зупинилося навпроти пірата, і жінка сумно подивилася на юнака.
– Ви з ним знайомі? – Ярош кивнув убік художника, на чиї недовговічні картини наповзала тінь від каменя: так хмари вкривають бурхливий океан, а ще небуття, яке теж не любить буревії.
– Знайомі, піратський капітане, – підтвердив Віктор, так звали чоловіка.
– Цей дивак нещодавно повернувся додому, – сумно додала Ольга.
– Тільки повернувся іншим, невеселим і неговірким, і вдома на нього вже ніхто не чекав, – Ярош сам не розумів, чому йому відкрилася частинка минулого цього хлопця, а ім’я його лишилося схованим, на відміну від імен Віктора й Ольги.
Завив собака: тоскно, далеко…
– Нащо ви прийшли сюди посеред ночі? – щось у цих двох ввижалося
