мить. Яскравіли золотом скарби, і Морський Диявол реготав у безодні океану…
Залишилася остання карта, навколо якої лежали віяла розкритої долі. Ворожку раптом овіяв жах.
– Відкрий сам, пірате. Я знаю, що там. Ти теж знаєш.
– Там «Смерть», та я відкрию, – намагаючись, щоб не тремтіла рука, він потягнувся до серця пасьянсу: чарівниця розповіла все, що було у нього зараз на серці, у пророцтві вона теж не помилилася.
Карта була чистою. Чорною.
– Ця не з моєї колоди! – зітхнула ворожка.
– І часто таке трапляється? – чорна карта повертала надію на вдале закінчення пригоди.
– Карти брешуть піратам, тільки іноді кажучи правду. Як зараз, так?
– Саме так, – Ярош, не відриваючись, дивився в глибокі, як море, зелені очі. – Як тебе звати?
– Ітана, – жінка знітилася. – Нащо пірату ім’я ворожки?
– Чарівниці, не ворожки, – розсміявся Ярош. – Хочеш добути скарби зі мною разом, Ітано?
– А у карт запитати дозволиш? – вона зібрала пасьянс у колоду.
– А вони не збрешуть?
– Мені – ні.
– Тоді вони й скажуть, де знайти мій корабель, – Ярош залишив Ітану на самоті з картами.
Перед порогом будинку ворожки лежала тьмяна біла пір’їна. Пірат підняв її, але не втримав: пір’їна була холодніша за уламок криги, холодніша за сніги, якими зими засипають землю. Тільки вже багато років не приходили на узбережжя Елігера безжальні владарки півночі.
Ярош кинув пір’їну в калюжу, і вона попливла по воді примарним кораблем.
Варто було напитися після цього всього. Щоб хоча б зігрітися…
Що капітан і зробив.
У таверні було майже порожньо: три столи зайняті, за одним двоє пияків поснули, бо ніч хилилася до світанку. Тому ніхто не звернув уваги на високу жіночу постать, що ховала крила під чорним плащем. Чи то плащ був крилами?.. Жінка підсіла до столу Яроша, зняла каптур, відкривши коротке темне волосся.
– Може, годі пиячити, Соколе? – весело запитала вона.
– Не твоя справа! – ощирився пірат.
Але, хай би скільки випив, капітан упізнав некликану гостю, ще одну з давнього народу, – вже ідучи, ніч назвала останнє Ім’я.
– Твоєї улюбленої карти не було в колоді. Чому, Марен?
– Бо я її витягла. Наш шлях спільний, піратський капітане, – Марен відібрала у Яроша кухоль, провела над ним блідою рукою. – Я знаю, яку карту скарбів ти отримав сьогодні від моєї названої сестри. Я можу вказати тобі курс.
– Мій компас вкаже мені курс, – пірат дивився на кухоль, з якого щезав жаданий ром.
– Тоді я допоможу тобі набрати команду. Тільки більше ти не питимеш, – давня єхидно посміхнулася. – Поки не знайдеш скарби.
– З якого це дива я маю погоджуватись? – хміль злетів з нього, зникнувши, наче ром. – Я сам зберу людей, здатних стати відчайдушними піратами!
– Знаю.
