певно, не всім…
Ярош пішов до помосту, тримаючи руку на зброї, піднявся сходами. Та двоє солдатів, що залишилися, не завадили пірату. Не змовляючись, Ітана і Марен теж опинилися поряд.
– Ще жива, – Ярош поспішив розв’язати одну з сестер.
– Чому нема крові? – здавалося, Ітану зараз знудить.
– Вмирати від отрути важче, ніж стекти кров’ю. Так чинять з усіма, хто виступає проти Імператора, – Марен дмухнула на вії жінки, і вони затріпотіли. – Не йди тою дорогою, Кіш, зарано тобі, – і до Яроша: – Я можу втримати її на кордоні, але як готувати протиотруту, навіть мені не відомо.
– Моя подруга знає, – Ітана трохи прийшла до тями. – Зорін. Вона багато чого вміє, і ніхто не знає, звідки вона родом. Її немовлям знайшли в колисці, що море серед прибережних каменів лишило. Зорін живе тут недалеко, ходімо!
Ітана ніби не усвідомлювала, що відкриває чужу таємницю незнайомцям.
Виявилось, що Кіш навіть може йти. Але тільки спираючись на пірата і ворожку. Так вони зійшли на землю. Солдати в сірій формі не зрушили з місця.
– Чому вони не зупинять нас? – подиву Яроша не було меж.
– Їм все одно. Вони виконали наказ, та й засуджених ніхто не в змозі порятувати. Ці солдати з міста, де панують порожнеча і байдужість. І незабаром всі міста будуть такими, – Марен озирнулась, презирливо глянувши на солдатів. – Тих, у кого немає душі, навіть я без дозволу не владна забрати. Я можу обривати життя. Але їхнє існування належить не мені.
Залишаючи площу, вони не бачили хлопця, що обіймав товстелезну книгу. Він не пішов разом із городянами, тому і помітив, на яку вулицю завернули незвичайні люди і в які двері постукали.
Дім Зорін із середини був зовсім не схожий на звичайне житло. Мовби жінка все життя мешкала в іншій країні і раптом вирішила переїхати. Прості меблі, та зовсім нетутешнього стилю, яких не побачиш на Елігерському узбережжі. Й усюди трави, де тільки можна їх притулити: живі у горщиках і сухі, любовно розкладені на столі і полицях, підвішені до балок. А на підлозі – пісок, до якого кортить торкнутися босими ногами.
Відкривши перед Ітаною двері своєї домівки, темноволоса, та й сама неначе овіяна темрявою, господиня відступила до чоловіка, що стояв за нею. Білявий обійняв жінку, захищаючи її.
Упіймавши прозорий погляд його сірих очей, Ярош одразу зрозумів, що людської крові в ньому тільки наполовину. Половина належить Морю. Скільки ж ще зустрічей із незвичайними людьми подарує йому це невеличке містечко?..
– Здраствуй, Зорін, – привіталася Ітана. – Потрібна твоя допомога.
Пірат і Марен посадили Кіш на низьку лаву.
Зорін, нічого не запитуючи, прибрала руку свого захисника і присіла біля засудженої. Провела по її вустах, понюхала пальці.
– У них усіх та сама отрута. Але якщо хтось дізнається…
Не підіймаючись, чужоземка обернулася до Ітани.
