зірок, чиїм світлом не напоїти вмираючих…
Ярош зупинився. Біля стіни найближчого до моря будинку стояв стрункий кучерявий хлопчина в простому темному одязі городянина. Русявого хлопця звали Хедін. Сокіл бачив його вперше, та сьогодні ніч радо відкривала піратові Імена, якщо вони не були спалені чаклунським вогнем, як і те приречене місто…
У руках Хедін тримав стиглі краплі зіркового світла, схожі на бусини із розірваного намиста. Намиста, яке ховало страшний секрет того, що минуло і що настане.
– Шукаєш скарби, пірате? – прошепотів хлопець. – Не знайти тобі їх. Зірка сказала мені, вмираючи, що нікому не відшукати Примарні острови. Окрім тіней, що не мають спокою і блукають їхніми берегами, нікому не потрапити туди.
Ярош пройшов повз нього, не сказавши жодного слова.
Вітер стелився калюжами, які залишилися після вечірнього дощу. Вони розмовляли між собою, дощ і вітер, вони мріяли бути людьми, та ненавиділи людей і зневажали, роблячи вигляд, що не помічають, бо люди не зважали на них так само. Ярош навчився говорити мовою цих двох давно, ще до подорожі у страхітливе місто, яке надто гарно пам’ятав живим і щасливим.
У підворітті сп’янілий старий хизувався перед товаришами, як на чолі армади топив піратські кораблі. Але сьогодні вночі Ярош знав, що хвалько бреше та ніколи не був у відкритому морі. Іншого дня капітан влаштував би брехуну подорож до піратського порту, але сьогодні старому пощастило, бо пірата кликали скарби.
Дивним було тихе містечко цієї ночі, наче саме жадало прихованого у пітьмі скарбу. Спалахнуло, і від палаючих відблисків закляття розлетілися тіні.
Здригнувшись, Ярош озирнувся.
На нього з темряви дивилася жінка. Безіменна, її дивовижні очі змінювалося, неначе відображення у неспокійній воді. Вона була давня, мов саме життя, Матір’ю називали жінку люди.
Ясне світло закляття згасало, опливало полум’яними краплинами, залишаючи відбитки на стінах, невидимі звичайному оку, холодні, як і сам чаклунський вогонь. Матір важко зітхнула, немовби щось здавило їй груди, зблідла.
Пірат підхопив жінку майже біля самої землі. Навіть у темряві він бачив, що його руки в крові. Давня була важко поранена.
Обережно притуливши до стіни непритомну жінку, Ярош загупав у двері найближчого дому.
– Відчиніть!
У будинку щось грюкнуло, почувся дзвін розбитого скла.
– Не відчиняй, бабусю Катерино! Не відчиняй! – голосно заскиглила дитина.
– Цить, малий, – кроки наближались.
Хазяйка відчинила, навіть не спитавшись, кого це принесло посеред ночі.
– Пірат! – сахнулася не стара ще жінка, але краса вже почала непомітно залишати її.
Волосся у господині густе, тільки попелясте, певно, від народження. Примітне таке волосся, тільки нині не час про це думати…
– Тихо! – шикнув на жінку Ярош. – Краще допоможи.
З
