зробила, бо коло будинку вже стояв інший гість, не менш давній, ніж Матір, – забута істота, якій раніше платили стертими монетами. Платили, щоб перевізник узяв їхні душі до іншого берега. Багато було у нього імен, багато подоб, як багато облич у кожного з давнього народу.
– Вона помре. Я бачив, як її поранили, – ледь чутно сказав Харун, у його голосі відчувався сум.
Він був високим, очі темні, волосся з сивиною. Й одяг його чорний, але не траурний.
– І нащо ти кажеш це мені, забутий людьми бог? – рука Яроша торкнулася зброї.
– Облиш, Соколе, нащо нам битися? Птахи зухвалі, та лише вони не бояться обпалити крила сонячним промінням, піднімаючись над хмарами, – Харун не зловтішався. – Хіба ти нічого не хочеш запитати у мене, Соколе?
– Я ніколи не вірив у тебе, давній народ згинув у пітьмі віків. А пірат не віддасть перевізнику й двох мідяків, – Ярош неохоче прибрав руку з шаблі. – Давні боги мертві, бо в них нема віри. А ти живий. Чому?
– Сам не знаю. Можливо, на Примарних островах мені скажуть.
Шабля вилетіла з піхв швидше, ніж він договорив.
Харун осміхнувся.
– Боїшся, людино. А я лише хотів допомогти.
– Звідколи ти став допомагати людям, забутий бог?
– Я не бог. І народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.
– І як ти можеш допомогти їй? – Ярош не вірив Харуну, але і не боявся, хотів не боятися.
– Візьми давню на корабель. Море вилікує її рану. І мене візьми. Тобі ж невідомо, що стрінеться на шляху, коли твій корабель візьме курс на Примарні острови.
– А тобі відомо? – Ярош все ж опустив шаблю.
– Ні. Та мені легше домовитися з тінями минулого, ніж вам, людям, – в темних очах давнього шаленів шторм, і здавалося, ніби нічна сутінь, що розчинялися в мороці, теж потрапила у полон до оскаженілої, але поки що безмовної стихії.
Яроша пройняло холодом, і давній на мить зазирнув йому в душу.
– Я прийду до Східної бухти на світанні. Через чотири дні, – Харун відступив, зникаючи серед тіней.
Волосся пірата скуйовдило легким вітерцем, відгомоном шторму, який прилетів з моря.
– Не вір йому, – вчепившись кігтями за край, на даху сидів величезний білий птах із бурштиновими очима. Закляті полум’яні відблиски й тіні гуляли по черепиці. – Не вір давнім – породженням мороку. Тебе буде проклято за те, що ти братаєшся з силами темряви.
Посміхаючись, Ярош заховав шаблю.
– Лети своїм шляхом, птахо.
– Ти проміняєш свою свободу на дружбу з цією жалюгідною подобою божества? – в мові птаха ковзнули знайомі нотки, полум’яні відблиски ледь помітно замерехтіли і на його перах. – А за те, що ти носиш біля серця, на тебе чекають вічні муки. Віддай мені карту, доки не пізно.
Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пірата.
– Забирайся звідси. Вказуй шлях істини іншій грішній душі.
– Ти
