і тіні тих, хто так і не переступив межу смерті, щоб колись народитися знову чи стати частиною світу, як казали хлопчику вчителі у школі. Червоні квіти, тіні і морок прадавнього закляття… Нетривала злива облишала прокляте місто, випалюючи своєю не повністю розтраченою силою всю долину.
І більше не буде друзів, з якими можна гратися, не буде вимогливих вчителів, що так багато знають, не буде мами…
Хлопчик упав на коліна і розплакався. Тінь матері нахилилася до нього, ніжно торкнулася щоки, стерла сльози.
– Синку, ти такий самотній. Я так мало бачила тебе останнім часом, коли ти пішов вчитися. І нащо тобі вчитися, якщо ми можемо бути разом вічно? Чому тебе можуть навчити такому, що би не знала твоя рідна матір? Ходи до мене, дозволь, я тебе обніму…
Все ще не стримуючи задушені ридання, хлопчина повис на шиї тої, що була така схожа на його маму, і тінь несміливо обійняла його, притулила до себе.
Вона вже не відпустить його, не дозволить знову відчути самотність, і те, що він пережив чорний дощ, ще нічого не значить. Попіл до попелу, а на крові виростають такі духмяні вогнисті квіти…
Ярош стояв посеред темної вулиці, де під будинками розрослися розкішні червоні ромашки.
– Зірви нас… Зірви нас… – лагідно шепотіли ромашки, хиталися у такт своїм словам. – Дізнайся, чи любить тебе хтось?.. Чи жде тебе кохана?.. Запитай не в зірок, запитай у нас про свою долю…
Піратський капітан і хотів би позбутися цього страхіття, та не знав, куди йти. Він заблукав у проклятому місті, де владарювали морок вночі і сутінь удень. Удруге не знаходив звідси шлях.
– Яроше, – тихо покликав чоловічий голос.
Піратський капітан озирнувся.
До нього йшов чоловік у синій формі листоноші зі шкіряною сумкою, перекинутою через плече. Він був середнього зросту, темне каштанове волосся рідкими хвилями спадало на плечі. Не тінь, та хіба зрозумієш напевно у густих присмерках?..
– Піратський капітан Ярош Сокіл? – запитав незнайомець.
– Так. Чого тобі? – насторожився пірат.
– Вам лист, капітане, – листоноша простягав йому синій конверт.
– Давай сюди, – Ярош висмикнув конверт з його руки, відкрив.
Але всередині аркуш виявився чистим.
– Тут нічого нема!
– Ви напишете тут усе, що захочете переказати своїм друзям, – ці слова чоловік проказав дуже спокійно, бач, не вперше. – Я передам лист тим, хто залишився в земному світі.
– Але ж… я живий, – Ярош роззирнувся: жахливе місто зникло, вони стояли посеред безмежного простору, що навіть виднокраю не мав.
Листоноша кивнув на знак підтвердження, аркуш у руках Яроша танув туманом.
– Якщо я живий, чому ти прийшов до мене з таким словом?
– Візьми мене з собою, – проказавши це, тінь незнайомця відступила. – Я сам знайду тебе, піратський капітане.
По сірих куп’ях, мов
