теж не знаю майбутнього, як і всі. Як твоя мама. Вона скинула туфлі й танцювала, тримаючи їх у руці. Її ступні вигиналися, ошаленілі пальці тупцювали по танцмайданчику, немов чавили виноград на сусло. Музика була в неї в ногах.
– Обережно! Я розбив келих.
І я пішов від танцівників.
Підвісний сад на широкій терасі був переповнений екзотичними рослинами, моторошними на вигляд: деякі височенні з гігантськими наростами на стовбурі, із загостреним і шорстким листям, інші вкриті голками та запилюженими суцвіттями. Місячне світло позбавляло кольору й без того бліді рослини, роблячи білястими. Я проходив тим садом, і мені здавалося, що я перетинав поселення привидів. Я визирнув за дощатий паркан. Темно-синє море заспокоїлося. Я вдивлявся в далечину, в обрій, де море зливалося з темрявою. Тато помер, пішов назавжди. Упав на вулиці, це був інфаркт. Я більше не був чиїмсь сином. Лляний костюм світлого кольору, обличчя в темряві. Тепер і я сам був привидом. Я повернувся туди, де вирувало свято. Я шпигував із-за завіси цього примарного саду за своїми друзями. Я пам’ятав їх із тих крихких років, коли ми ще вірили в ідеали й носили цап’ячі борідки. Що змінилося? Атмосфера навколо нас, той вітер, який овіював нас, коли ми були на відкритому просторі. Одного ранку наприкінці весни ми зачинили вікна, тіло ластівки плавало в риштаку. Раптом ми стали самими собою. Почали голитися перед дзеркалом і побачили під лезом обличчя наших батьків, обличчя тих, із кого ми кепкували. Ми почали носити модні краватки, у нас з’явилися гонорари, ми стали спеціалістами з питань податків, вели світські бесіди. Так було до того вечора минулої зими, коли ми сиділи в новому будинку Манліо на довгому дивані, зробленому за спеціальним замовленням. Я почав його міряти й дійшов висновку, що його будинок був удвічі більшим від нашого, чи, може, то Ельза звернула мою увагу? Я брав участь у розмові, припадав до келиха, Мартіна частувала мене канапками, я щось казав, спостерігаючи потайки за Ельзою. Сидячи на поруччі крісла й підібгавши ноги, моя дружина дивилася на вулицю. Та не на небо, ні. Вона виміряла квадратні метри тераси, що виходила на річку. Я надто підвищив голос, не помічаючи цього, я став агресивним. Манліо з подивом увіп’яв у мене погляд, його червона кашемірова краватка впала в кришталевий келих. Дорогою додому твоя мати, не відводячи очей від шосе, ще мокрого після дощу, запитала:
– Вибач, а скільки може заробляти така людина, як Манліо?
Я промимрив якусь цифру. Уже вдома, пізніше, стоячи перед унітазом і тримаючи свій пристрій, я плакав. Раптом я зрозумів, що ми стали старими. Але тоді, стоячи на самоті перед дощатим парканом того пекельного саду, я сміявся, сміявся мов божевільний. А внизу, за скелею, тішилася п’яна маленька Мартіна.
Посеред ночі я не сплю, дивлюсь у простір за відчиненим вікном, там, де своїм сухим листям шелестить пальма. Твоя мати спить, її кармазинова сукня лежить на стільці. Щось стискає мені руку, і ця напруга проходить усередину по спині.
